Пеппі Довгапанчоха в Південних морях - Астрід Ліндгрен

— Не зважайте на її слова, тітко Лауро. Вона просто вигадує. В неї навіть немає бабусі.

Тітка Лаура кивнула головою. Але Пеппі мала добрий слух і почула, що прошепотів Томмі.

— Томмі правду каже, — мовила вона. — Немає в мене бабусі, її просто не існує. Та й навіщо мені бабуся, кожи вона така страшенно нервова?

Тітка Лаура обернулася до пані Сетергрен і сказала:

— Знаєш, учора в мене не була така дивна пригода…

— Не дивніша, як позавчора, — перебила її Пеппі. — Я їхала кудись у поїзді. І коли він уже розігнався на повну швидкість, раптом крізь відчинене вікно вагона влетіла корова, а на хвості в неї теліпалася велика дорожня торба. Корова сіла навпроти мене, розгорнула розклад і почала шукати в ньому, коли поїзд прибуде до другої станції. А я саме налаштувалася снідати — розіклала силу бутербродів з оселедцями і з ковбасою. І думаю собі, що корова, мабуть, теж зголодніла, тому запропонувала їй бутерброд. Вона взяла один з оселедцем і почала жувати.

Пеппі замовкла.

— Так, справді дивна пригода, — ласкаво мовила тітка Лаура.

— Авжеж, такої корови треба пошукати. Уявіть собі: взяла бутерброд з оселедцем, коли було повно бутербродів з ковбасою!

Пані Сетергрен і тітка Лаура знов узялися до кави, а діти налягли на сік.

— Про що я хотіла сказати, як била наша маленька приятелька? — почала тітка Лаура. — Ага, про те, що вчора в мене була дивна пригода…

— Коли ви вже завели мову про дивні пригоди, — втрутилася Пеппі, — то вам буде цікаво послухати про Агатона й Теодора. Одного разу, коли мій тато приплив до Сінгапура, нам треба було найняти матроса. І ми взяли Агатона. Агатон був два з половиною метри заввишки і такий худий, що кістки в нього торохтіли, як хвіст у гримучої змії, коли вона розлютиться. Волосся в нього було чорне, як вороняче крило, і сягало йому до поперека. А в роті в нього не було ні зубів, ні язика, саме тільки жало. Зате таке довге, що звисало аж на підборіддя. Тато вважав, що Агатон дуже поганий, і спершу не хотів його брати. Але потім подумав, що він пригодиться на кораблі, коли доведеться лякати коней. Ну от, так ми допливли до Гонконга. А там виявилося, що нам треба ще одного матроса. І ми взяли Теодора. Теж два з половиною метри заввишки, з чорним, як вороняче крило, волоссям, що сягало йому до поперека, і з жалом у роті. Агатон і Теодор були страшенно схожі один на одного, особливо Теодор. Наче близнюки.

— Справді дивно, — погодилася тітка Лаура.

— Дивно? — перепитала Пеппі. — А що ж тут дивного?

— Що вони були такі схожі, — мовила тітка Лаура. — Хіба не дивно?

— Анітрохи не дивно. Адже вони були близнюки. Обидва. Навіть від самого народження. — Пеппі докірливо глянула на тітку Лауру. — Я не розумію тебе, люба тітонько Лауро. Чого тут дивуватися й чого сперечатись через те, що двоє нещасних близнюків випадково були трохи схожі один на одного? Хіба вони винні? Будь певна, люба тітонько, що ніхто сам не захотів би бути схожим на Агатона. Тим паче Теодор, якщо вже на це пішлося.

— То навіщо ж тоді ти обіцяла розповісти про дивну пригоду? Якщо кажеш, що вона не дивна? — запитала тітка Лаура.

— Якщо мені не затулятимуть весь час рота, — мовила Пеппі, — то ви почуєте ще й про дивну пригоду. То от, ви навіть не уявляєте собі, як химерно ходили Агатон і Теодор: великими пальцями до середини. І на кожному кроці правий зачіпав за лівий. Може, скажете, що це не дивно?

Пеппі взяла ще один сухарик. Тітка Лаура підвелася.

— Тітонько Лауро, ви ж хотіли розповісти про те, що вчора у вас була дивна пригода, — нагадала пані Сетергрен.

— Мабуть, я почекаю іншої нагоди, — відповіла тітка Лаура. — Я подумала, і тепер та моя пригода здається мені не такою дивною.

Вона попрощалася з Томмі й Аннікою. Тоді погладила Пеппі по рудій голові й мовила:

— До побачення, люба дитино. Ти правду казала, я видужаю. І вже відчуваю, що стала не така нервова.

— О, яка я рада! — втішилася Пеппі й обняла тітку Лауру. — А знаєш, тато був задоволений, що прийняв Теодора в Гонконзі. Казав, що тепер вдвічі дужче може лякати коней.

Одного ранку Томмі й Анніка, як завжди, примчали до Пеппі на кухню й гукнули з порога:

— Доброго ранку!

Але відповіді не одержали. Пеппі сиділа посеред кухонного столу, тримаючи на колінах мавпочку, й щасливо всміхалася.

— Доброго ранку! — ще раз привіталися Томмі й Анніка.

— Ви тільки подумайте, — замріяно мовила Пеппі, — ви тільки подумайте, що це вигадала я. Саме я, а не хтось інший!

— Що ти вигадала? — в один голос запитали Томмі й Анніка. Вони нітрохи не здивувалися, що Пеппі щось вигадала, бо вона завжди щось вигадувала, але хотіли якнайшвидше довідатися, що саме. — Що ти вигадала, Пеппі?

— Нове слово, — відповіла Пеппі й глянула на своїх друзів так, ніби вперше їх побачила. — Нове-новісіньке слово.

— Яке слово? — спитав Томмі.

— Чудове слово, — відповіла Пеппі. — Одне з найкращих, які мені доводилося чути.

— То скажи ж його й нам, — попросила Анніка.

— Брум, — переможно мовила Пеппі.

— Брум? — перепитав Томмі. — А що ж воно означає?

— Аби ж я знала! — відповіла Пеппі. — Відомо тільки, що це не пилосос.

Томмі й Анніка розгублено замовкли. Нарешті Анніка сказала:

— Коли ти не знаєш, що воно означає, то з нього немає ніякої користі.

— Не знаю, і це мене найдужче дратує, — відповіла Пеппі.

— Скажи,