Домбі і син - Чарльз Діккенс
— А якщо, завтра ще дещо уточнивши, ми вирішимо-таки послати Поля до тієї дами у Брайтон — хто тоді з ним поїде? — поміркувавши трохи, спитав містер Домбі.
— Я думаю, що тепер посилати його будь-куди без Флоренс не можна, дорогий мій Полю, — дещо вагаючись, промовила його сестра. — Це в нього просто якесь навіженство. Просто він ще маленький і має свої примхи.
Містер Домбі повагом підійшов до книжкової шафи, відчинив її й узяв звідти книжку.
— А ще хто, Луїзо? — спитав він, не підводячи голови й гортаючи сторінки.
— Уїкем, звичайно. Уїкем буде досить, я думаю, — відповіла його сестра. — Коли Поль потрапить до рук місіс Піпчін, то навряд чи треба посилати ще когось наглядати й за нею. Та й ти їздитимеш туди, звичайно, — принаймні раз на тиждень.
— Звичайно, — сказав містер Домбі і просидів потім цілу годину, дивлячись на одну і ту ж сторінку й не прочитавши ні слова.
Знаменита ота місіс Піпчін була напрочуд бридка стара з напрочуд паскудною вдачею — згорблена, з рябим, наче поганий мармур, обличчям, гачкуватим носом і жорстким сірим оком, яке, здавалося, можна було кувати на ковадлі, не вчинивши йому жодної шкоди. Минуло принаймні сорок років відтоді, як перуанські копальні спричинилися до смерті містера Піпчіна, але вдова його носила чорну шовкову сукню без найменшого полиску і такого глибокого, мертвотного, тьмяного відтінку, що навіть при світлі газу її годі було відрізнити від темряви, і поруч з нею меркли свічки. Про місіс Піпчін говорили як про «велику муштрувальницю» дітей. А секрет її муштрування полягав у тому, що вона давала дітям усе, чого ті не любили, і не давала нічого, що було б їм до вподоби, — вважалося, що такий метод злагіднює їхні вдачі. Це була до того суха і їдка стара, що мимоволі вкрадався сумнів, чи не помилилися часом перуанські інженери і не з копалень, а з неї випомпували всю воду радощів і молоко людяності.
Замок цієї яги та дітожерця містився в одному з крутих брайтонських завулків. Грунт там був крейдяний, кременистий і неродючий більш ніж звичайно; будинки — більш ніж звичайно недовговічні та благенькі; невеличкі городи перед будинками мали нез’ясовну властивість родити самі нагідки, незалежно від того, що на них сіяли; а на вхідних дверях і в інших найнесподіваніших місцях завжди сиділи равлики, присмоктавшись як банки до шкіри. Взимку повітря із замку не видобувалося надвір, влітку знадвору не добивалося всередину. За вікнами безперестанку гуляв вітер і шумів, наче у величезній мушлі, яку мешканці замку змушені були тулити до вуха вдень і вночі, хотілось їм цього чи ні. Повітря в замку було, зрозуміло, не зовсім свіже, а на вікнах вітальні, що ніколи не відчинялися, місіс Піпчін тримала цілу колекцію рослин, які до сталого запаху цієї установи домішували ще й дух землі. Теж добірні представники свого роду, рослини ці були особливо пристосовані до затишку місіс Піпчін. Там було з півдюжини кактусів, що, наче волохаті змії, вилися на тичках, а ще один, немов зелений омар, випинав широкі клешні. Було там і кілька витких рослин із липучим, що в’язло до пальців, листям, і один недоречний горірик, що, звисаючи зі стелі, збігав, здавалося, зеленим шумовинням і лоскотав кожного, хто опинявся під ним, своїми довгими щупальцями, приводячи на гадку павуків. А павуків у помешканні місіс Піпчін аж кишіло — правда, певної пори з ними не без успіху змагалися в кількості кліщі.
Місіс Піпчін брала великі гроші з усіх, хто мав змогу платити, а що вона дуже рідко злагіднювала свою їдку вдачу, спілкуючись з іншими, то її мали за жінку з надзвичайно твердою волею і цілком науковою системою знань про дитячий характер. Завдяки такій репутації й розриву серця містера Піпчіна їй вдавалося з року на рік, від самої смерті чоловіка, здобувати собі засоби жити без горя. Через три дні після того як місіс Чік уперше згадала про неї, ця симпатична стара леді мала приємність одержати авансом од містера Домбі гарненький додаток до своїх прибутків і прийняти Флоренс з її маленьким братом до числа своїх вихованців.
Місіс Чік та міс Токс, що привезли дітей напередодні ввечері (ніч усі вони перебули в готелі), тільки-но від’їхали, і місіс Піпчін, повернувшись спиною до вогню, оглядала нових рекрутів оком старого вояки. Небога місіс Піпчін — жінка середніх літ, віддана раба своєї тітки, добросерда особа з кощавим і суворим обличчям, завжди засмучена через чиряки на носі, — знімала з юного містера Бісерстона чистий комірець, одягнений задля свята. Міс Панкі, другу й доти останню пансіонерку, щойно повели до замкової в’язниці (нежилої кімнати в задній половині будинку, призначеної для поправних цілей) за те, що вона тричі чмихнула в присутності гостей.
— Ну, сер, — удалася місіс Піпчін до Поля, — як ви думаєте — ви полюбите мене?
— Я взагалі не думаю вас любити, — відповів Поль. — Я не хочу тут бути. Це — не мій дім.
— Правда ваша, він — мій, — ствердила місіс Піпчін.
— У вас тут страх як погано, — сказав Поль.
— У нас тут є й гірші місця, — попередила місіс Піпчін, — де ми замикаємо нечемних дітей.
— А він там був? — спитав Поль, показуючи на юного Бісерстона.
Місіс Піпчін кивнула, і Поль відтепер мав роботу на цілий день: він розглядав містера Бісерстона з голови до п’ят і стежив за його обличчям з цікавістю, на яку заслуговував хлопець з таким таємничим і
