Гостi на мітлi - Володимир Григорович Рутковський

— От ще! Стану я возити всіляких шкідливих дівчиськ, — пробуркотів він і передав кермо Степанові. — Тягни її сам.

І знову два дні і дві ночі Ядвіга Олізарівна не виходила з хати баби Марії, її дуже й дуже турбувало плече дівчинки. Воно загоювалося надто повільно. Бо що там не кажіть, а укуси, нанесені злими чаклунами, набагато небезпечніші від звичайних.

ПРОЩАЛЬНИЙ МАРШ

Звичайно, про все, що відбулося на Лисій горі, ні хлопці, ні тим паче Ядвіга Олізарівна не казали нікому. Та позаяк хворобу Тані потрібно було якось пояснити, то метикуватий Василь розпустив по Горобцях чутку, ніби дівчинку укусила отруйна гадюка. А оскільки ні в самих Горобцях, ні навколо ніхто про отруйних гадюк і не чув, то Василь змушений був пояснювати всім і кожному, буцімто та гадюка якимось чином дісталася із пустель Середньої Азії, а може, і з самої Африки.

В ці дні найщасливішою, либонь, істотою в Горобцях був Аристарх. Завдяки щедрим сніданкам, обідам, полудникам і вечерям (в яких далеко не останню роль відігравало молоко), кіт значно погладшав. Де пропадав Аристарх ночами, ніхто з дітей, звісно, не знав, але дні він проводив на задвірках хати баби Марії, в малиннику. Аристарх вициганив у Василя старенького транзистора і тепер невпинно крутив коліщатко настроювання, муркочучи про себе ту мелодію, котра долинала з приймача. Аристарх посилено розвивав у собі музичний слух і виразність виконання.

Поруч з Аристархом зазвичай сиділа Мурка. Час від часу вона застережливо піднімала лапку.

— Ні-ні, в цьому місці ви фальшивите… Муркотіти треба ось так…

І показувала, як саме. Аристарх слухняно, мов першокласник, повторював за нею.

Та, на жаль, все має свій кінець. На четвертий день Аристархова голова з'явилася у вікні Степанової кімнати. З її вигляду неважко було здогадатися, що трапилося щось надзвичайне.

— Я прийшов попрощатися, — сказав Аристарх. — Нас викликають на Лису гору.

Степан відчув, як у нього боляче стислося серце.

— Слухай, — почав він. — А навіщо вам взагалі летіти туди? Що вони вам за це зроблять? Нічого.

Аристарх сумовито похитав головою.

— В такому разі вони прилетять сюди. І тоді тут зчиниться таке, що й казати страшно! А навіщо вам ця халепа? Ні, ми з хазяйкою твердо вирішили летіти. Нічого людям розплачуватися за нас. Самі заварили кашу — самі й відповідатимемо.

— Тоді… може, вам треба чимось допомогти? — по паузі запитав Степан. — То ти не соромся, скажи. Все, що тут є, — твоє.

— Та ні, спасибі, — подякував Аристарх. — Не треба нічого. Хіба що… Розумієш, я хоча і чаклунський кіт, але проти їхнього гіпнотичного опромінювання, мабуть, не встою…

— Тобі потрібен шолом? — здогадався Степан, і, не чекаючи відповіді, кинувся в глибину кімнати. — Ось, візьми. Може, і Ядвізі Олізарівні теж треба? То я запитаю у Василя.

— Він їй ні до чого, — сказав Аристарх. — Вона сама кого завгодно опромінить.

— То, може, вип'єш на дорогу молока? — запитав Степан.

— О, — повеселішав Аристарх. — Оце діло!

Біля самітної хатини зібралося багато різноманітного народу. Біля воріт стояла СТУПа. Вона була готова до відльоту. Степанові мимохіть спало на думку, що коли б над нею був ще й гвинт, то вона, поза сумнівом, скидалася б на сучасний вертоліт.

Таня з сльозами на очах щось казала Ядвізі Олізарівні. Баба-яга щохвилини притискувала її голівку до грудей.

— А ці чому вештаються під ногами? — запитав Василь і тицьнув пальцем на півтора десятка котів, кицьок і кошенят, що з пригніченим виглядом тинялися по всіх усюдах.

Аристарх докірливо похитав головою.

— Ет, Василю, Василю! — сказав він. — Яким ти був, таким і залишився. Пора б уже здогадатися, що то мої найближчі родичі по крові. З ними я провів найщасливіші години в своєму житті. Чи не так, Мушкетоне Васильовичу?

Облізлий котяра на знак згоди схилив голову і поважно пригладив рідкі, обпалені на якомусь вогні вуса. Затим поманив Аристарха в кінець двору.

— Любий мій юначе, — журно і водночас урочисто почав він. — Шкода, надзвичайно шкода, що ви покидаєте наше товариство. Тож прошу вислухати мене на прощання з усією увагою, на котру ви лише здатні…

— Слухаю вас… — Аристарх чемно схилив голову. — Слухаю вас дуже уважно. Я ще ніколи не був таким уважним, повірте мені!

— Як вам відомо, у нас чудовий хор, — вів далі Мушкетон Васильович. — Таких виконавців котячих пісень навряд чи де знайдеш. От лише з назвою нам не дуже пощастило. Ну, подумайте самі, куди це годиться — горобцівський котячий хор?

— Маєте рацію, — ствердив Аристарх. — Це й справді нікуди не годиться.

— Ха! Сором один, а не назва! Це ж треба — горобцівський котячий хор! А учасники його, виходить, гороб'ята, чи не так? Тож ми порадилися між собою і вирішили, що від сьогодні будемо іменуватися котячим хором імені Аристарха. А члени його — аристархівцями. І даємо котяче слово честі, що ніколи й ніде не посоромимо цього високого, чесного імені!

І тут Аристарх відчув, що не лише у людей може щипати в очах.

— Дякую вам, дорогий учителю, — розчулено промовив він. — Дякую і вам, любі мої друзі!

І він низько уклонився котам.

— А я особисто чекатиму на ваше повернення, — сказала Мурка. — Завжди! Щодня, щохвилини!

— О-о! — вирвалося з глибини Аристархової душі. — Я про це навіть думати не смів! — Він узяв Мурчину лапку і міцно притис до свого щасливого писку. — Невже це мені не сниться? Невже це правда?

— Правда, — щиро підтвердила Мурка. — Чесне слово, правда!

— Даруйте, любий юначе, — втрутився головний диригент, — але нам з Муркою страшенно ніколи. Ми повинні підготуватися до виконання прощальної серенади.

Аристарх повернувся до хлопців з якимось урочистим смутком в очах. Він пильно вдивлявся в їхні обличчя, ніби хотів щось у них прочитати. Нарешті сказав:

— Обіцяйте мені, що коли вам доведеться зустріти немічного, лишаїстого кота — ви обігрієте його, нагодуєте і приголубите. Може статися, що це буду я.

— Обіцяємо, — запевнив Степан.

— Обіцяйте мені, — вів далі Аристарх, — що коли вам доведеться зустріти маленьке, жалюгідне кошенятко — ви не станете футболити його ногами чи викручувати вуха. Не хотів би я, щоб воно повторило мій шлях.

— Можеш бути спокійним, — запевнив Степан. — Ми його й пальцем не зачепимо.

А Василь, не довго думаючи, додав:

— Ну й дурень же ти, Аристарху! Дуже нам потрібно футболити всіляку комашню.

Аристарх у відчаї звів очі до неба.

— І де тебе тільки виховували? — простогнав він. — Дурень, комашня… Ет, до чого тільки може дійти людина, до чого докотитися! Страшно навіть подумати, що