Гостi на мітлi - Володимир Григорович Рутковський

Ядвіга Олізарівна погладила дівчинку по голові.

— Вини твоєї тут немає, — сказала вона. — То все трапилося через мою кляту забудькуватість. Такої ночі треба було ховати мітлу подалі, а я залишила її майже на дорозі. А без мене вона знає лише один шлях — на Лису гору… Ну, гаразд, чого вже там жаліти! Головне, аби з тобою нічого не трапилося.

Таня раптом підвелася на ліжку.

— Ой, я ж забула про свою бабусю! А вона, мабуть, так хвилюється, так хвилюється!

— Лежи, лежи, — заспокоїла дівчинку Ядвіга Олізарівна. — Я вже їй передала, що ти ночуєш у мене. Так що спи спокійно. Все буде гаразд.

Проте Тані здалося, ніби Ядвіга Олізарівна чогось не доказує…

ЩО БУЛО ЗГОДОМ

Крізь сон Степан відчув, як йому залоскотало в носі. Ніби хтось під ним провів травинкою.

Він чхнув і прокинувся.

— На здоров'я! — несподівано пролунав біля вуха чийсь бадьорий голос.

Степан скосив очі і побачив крихітного дідуся, що примостився на краєчку подушки.

— Шурхотун! — вигукнув Степан. — Ти повернувся? Ядвіга Олізарівна відпустила тебе?

Шурхотун часто-часто закивав головою.

— Атож, відпустила. До цього часу не можу повірити в таке. І як тільки моє серце витримало, як воно не розірвалося? Ну, думаю, загориться наша хата — а я тут. Ну, думаю, налетить на неї ураган — а я знову тут…

— Де це — тут? — не зрозумів Степан.

— Тобто, там, — виправився Шурхотун і невизначено махнув рукою. — Та ти поспи ще трохи, поспи, — зажебонів домовик поспіхом. — То я так, на радощах тебе розбудив. Та й ніколи мені, треба перевірити, чи все тут у порядку…

Шурхотун стрибнув з ліжка і заклопотано потупотів до буфета. А через якусь хвилину кроки домовика відлунювали вже з сіней, потім з горища. Вони були легкими, майже нечутними. Вони швидше скидалися на тихий-тихий шурхіт. Раніше, коли Степан засинав чи прокидався, він не раз чув той шурхіт. Але не звертав на нього ніякої уваги. Хіба що інколи думав, ніби то вітер поворушив десь папірцем або загойдалася на вікні фіранка.

Але відтепер Степан точно знатиме, в чому тут справа.

Хлопець з полегшенням зітхнув і знову заплющив очі. Та через кілька хвилин почулися вже інші кроки, і у вікні з'явилася стрижена Василева голова.

— Спиш? — з докором запитав він. — А тут на тебе Аристарх чекає не дочекається.

Степан похапцем одягнувся і вибіг з кімнати.

Аристарх сидів біля ганку, і вигляд у нього був якийсь пригнічений, невеселий. Перед ним стояла повна миска молока, проте кіт навіть не поглянув на неї.

— Нещастя трапилося, Степане, — тужливо сказав Аристарх. — Трапилося найстрашніше, що можна уявити.

І він розповів про те, що відбулося на Лисій горі.

— Тепер хазяйка відрізала всі шляхи, — закінчив він. — Ось які справи. Відступати далі нікуди. Доведеться відповідати за все… — Він шморгнув носом і підморгнув Степанові, хоча на його писку все ще відбивалися тривога і переляк. — Нічого, нас голими руками не візьмеш. Ми ще декому покажемо свої пазурі…

Друзі довго сиділи мовчки. Думали.

— Ну, Танька! — досадливо вигукнув Василь і стукнув кулаком по коліну. — Хто її просив хапатися за мітлу, га?

Йому ніхто не відповідав. Та й що можна було на це відповісти?

— А з вами обов'язково має статися щось найстрашніше? — запитав трохи згодом Степан у Аристарха. — Може, якось воно обійдеться?

— Навряд, — зітхнув Аристарх. — Ти навіть не уявляєш, на що вони здатні…

Першим піднявся Василь.

— Так чого ж ми тут сидимо? — запитав він. — Може, там… з Ядвігою Олізарівною… а ми тут в холодку…

— І справді, — сполошився Аристарх. — Біжімо!

На щастя, в самітному будиночку поки що було все гаразд. Таня лежала на тапчані і обережно погладжувала поранене плече, начебто вмовляючи його не боліти. Ядвіга Олізарівна сиділа у дівчинки в ногах, звично перебирала трави і про щось розповідала.

Василь увірвався до кімнати. Ще з порога почав:

— Ну, Танько! Взяти б зараз добрячу ломаку та пройтися по тобі! Ти уявляєш, що натворила, га?

— Уявляю, — винувато прошепотіла дівчинка, і на очах її з'явилися сльози. — Тепер я добре це уявляю.

Ядвіга Олізарівна поглянула на Василя набагато привітніше, ніж завжди. Проте це не перешкодило їй зробити зауваження:

— Коли заходиш до чужої хати, не завадило б і привітатися.

Василь на мить знітився. Але лише на мить.

— Доброго ранку, — сказав він. — Проте це я вам кажу, а не їй. Її це не стосується.

— Буде тобі костричитися, — мимоволі посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — Що було, того не вернеш.

— А ще я думаю ось про що, — заклопотано продовжував Василь. — Наскільки я зрозумів, ви зобов'язані скрізь чинити зле. Правильно?

— Припустімо, ти правильно зрозумів, — відказала Ядвіга Олізарівна і пильно подивилася на хлопця. — Але чому ти про це згадав саме зараз?

— А от чому. Якщо ви повинні скрізь чинити зле, то, може, вам нічого не буде за Лису гору? Головне, що вчинили зле, а де — то не має значення. Правильно?

— А що… — повільно почав Аристарх, і в нього запалали очі. — Здається, в цьому щось є. Ні, ти чудово придумав! Дай я тебе обніму за це!

— Ех, захиснички ви мої, — вдячно посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — На жаль, не все одно. Зовсім не все одно.

— Ой! — раптом вигукнув Степан. — Я ж забув вам сказати…

І він повідомив про те, що в Горобцях для Ядвіги Олізарівни незабаром буде збудована хата.

Баба-яга вислухала його, не зронивши й слова. Лише все нижче й нижче нахиляла свою сиву голову. Несподівано підвелася і поспіхом вийшла з кімнати.

Вона не поверталася довго. Аристарх кілька разів підходив до порога, але не наважувався його переступити. Нарешті посмілішав і виглянув у сіни.

— Сидить на ганку й плаче, — спішно причинивши двері, повідомив він. — Дивні ви істоти, люди, — продовжував кіт по паузі. — Чи то радість у вас, чи то горе — мерщій у плач. Та коли б мені таке повідомили, я б… я б…

— То й що б ти зробив? — запитав Василь.

Аристарх замислився.

— Не знаю, — врешті відказав він. — Але ні в якому разі не рюмсав би.

Нарешті Ядвіга Олізарівна повернулася до кімнати.

— Передай їм, — сказала вона Степанові, — передай їм всім, що я цього ніколи не забуду.

— Це правда, — підтвердив Аристарх. — І тепер ми будемо битися з потрійною силою. Тепер ми знаємо, що на нас чекають.

— Атож, — погодилася баба-яга. — Тепер ми про це знаємо. А зараз, любі мої, треба перевезти Таню додому. А то, чого доброго, баба Марія розхвилюється не на жарт.

Таню винесли надвір і обережно