Гостi на мітлi - Володимир Григорович Рутковський

— Є хтось дома? — голосно запитав він і штовхнув сінешні двері.

В сутінках Степан не одразу розгледів бабу Марію. Вона лежала в ліжку і обережно погладжувала розбухлу, перев'язану біля кісточки ногу.

— Приніс би ти, Степанку, кухлик води, — кволим голосом прошамкала баба Марія.

Степан кулею гайнув до колодязя. На зворотному шляху відчинив віконниці, і в кімнаті одразу посвітлішало.

Баба Марія з зусиллям зробила кілька ковтків. Тоді змочила рушника і поклала його на чоло.

— Спасибі тобі, Степанку, — вдячно посміхнулася вона. — Геть розкисла я сьогодні. Та ще ногу сподобило підвернути. Болить, хоч ти криком кричи.

— Може, збігати до лікарні? — схопився Степан.

— Та вже не треба… Таня туди ще вдосвіта подалася. От-от, мабуть, повернеться. Ти б краще, коли твоя ласка, погодував би курей та кабанчика. Чуєш, що з ним коїться? А мені навіть поворухнутися несила.

Степан кинув курям дві пригорщі зерна, налив води. Тоді побіг до сажа.

— Може, вам ще щось потрібно? — спитав він, коли повернувся до кімнати.

— І на тому спасибі, дитино… — баба Марія болісно скривилася. — Більше нічим мені не допоможеш. Краще іди пограйся, ніж отут нидіти. А Тані я обов'язково передам, що ти заходив.

Біля Степанових воріт стояв ущерть навантажений велосипед. На багажнику було прикріплено з десяток цеглин. На кермі погойдувався вузлик з кельмою та іншим мулярським причандаллям. Сам господар велосипеда роздратовано ходив уподовж паркану.

— Де тебе носить? — напосівся він на Степана. — Ми ж домовилися димар полагодити!

Хлопців зустрів один Аристарх. Він сидів на даху, замріяно дивився в бік Горобців і щось муркотів до себе. Коли гості увійшли у двір, він стрибнув просто з даху і сповістив:

— Хазяйки немає вдома. Вона порається біля СТУПи.

Втім, як тільки друзі взялися розвантажувати велосипед, Ядвіга Олізарівна виникла з повітря.

— Що ви задумали на цей раз? — поцікавилася вона.

— Димар відремонтуємо, — сказав Василь. — А то у вас дим іде не в комин, а в хату.

— А ти вмієш?

Василь навіть образився.

— Чого ж тут не вміти? Торік я у дядька навчився. Он і Степан нехай скаже…

— Та вірю тобі, вірю, — посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — А де ж це Таня? Чому її немає з вами?

— В неї баба захворіла, — пояснив Степан. — Та ще й ногу підвернула. От Таня і побігла за лікарем.

— Бідолашна дівчинка, — зітхнула баба-яга. — Все сама та сама. Дістається їй.

— Чому це сама? — заперечив Степан. — Я сьогодні їм води на цілий день наносив, курей погодував та порося. А більше там робити нічого.

Обличчя Ядвіги Олізарівни трохи посвітлішало.

— Молодець, — похвалила вона Степана. — Ну гаразд, працюйте. Не буду вам заважати. В мене теж роботи чимало.

Та на цей раз Ядвіга Олізарівна пропадала біля своєї СТУПи недовго. Не встигли хлопці й заміс вчинити, як вона знову з'явилася на подвір'ї. Баба-яга всілася на полагоджених східцях і замислилася. Видно, щось не давало їй спокою. Нарешті вона звернулася до Аристарха:

— Ти залишишся на господарстві. А я, мабуть, піду подивлюся, що там трапилося з бабою Марією. Може, допоможу чимось.

— Так лікар, напевно, вже прийшов, — зауважив Степан. — А в нього знаєте які ліки? Ого!

— Мої теж не гірші, — відказала Ядвіга Олізарівна. — Ви тільки не гасайте тут навколо хати і головне — не чіпайте мітлу. Інакше не оберетеся лиха.

Після цього вона поклала до вузлика якісь трави і подалася до села. Чомусь їй здавалося, ніби Таня потребує допомоги…

А Тані й справді допомога була потрібна, як ніколи.

Лікаря на місці не виявилося. Власне, в лікарні було кілька лікарів, та все якісь не такі — то зуби лікує, то вухо-горло-ніс. А от потрібного їй досвідченого Михайла Олексійовича викликали до обласного центру, і повернеться він не раніше, ніж через два дні.

Таня написала йому записку і побігла додому. В душі Таня сподівалася, що бабусі вже полегшало і вона якось перечекає ці два дні.

Та бабі Марії, навпаки, стало ще гірше. Обличчя її вкрилося великими плямами. Вона, здавалося, зовсім не дихала. І лише тоді, коли Таня покликала її, баба Марія повільно розплющила очі.

— От і відтоптала я свого рясту, — ледве чутно прошепотіла вона. — Певно, доведеться тобі, сиротинко моя, залишатися самій на цьому світі…

— Бабусю, не треба! — з жахом вигукнула Таня. — Не кажи так! Живи ще багато, багато років!

Але баба Марія вже знову заплющила очі. Лише по уривчастому диханню можна було здогадатися, як їй важко.

Таня кинулася на вулицю. Вона хотіла когось покликати на допомогу. Проте на дверях Степанової хати висів замок. Нікого не було вдома і у Василя.

Що діяти далі, Таня і гадки не мала. Вона повернулася назад, присіла біля бабусиного ліжка і невтішно заплакала.

В цю мить тихенько скрипнули сінешні двері, і на порозі з'явилася Ядвіга Олізарівна.

— Не плач, Таню, — лагідним голосом промовила вона. — Удвох ми щось та придумаємо. А поки що скип'яти води.

Ядвіга Олізарівна наблизилася до хворої і поклала долоню їй на чоло.

— Еге, доню моя, та в тебе це серйозно! — стривожено вигукнула вона. — Але нічого, все буде гаразд. Я знаю, що робити.

«Чому Ядвіга Олізарівна називає мою бабусю донечкою? — дивувалася Таня в той час, коли її руки моторно розпалювали вогонь у плиті. — Бабуся ж видається набагато старішою, ніж вона…»

Незабаром забурхав чайник. Ядвіга Олізарівна дістала з шафи глиняну мисочку, перелила в неї окріп, додала жмут трави і знову поставила на вогонь.

— Може, мені ще щось зробити? — запитала Таня.

Ядвіга Олізарівна здивовано озирнулася на неї. Здавалося, що вона геть забула про присутність дівчинки.

— Тепер я й без тебе впораюся, Таню, — відказала вона і підбадьорливо посміхнулася. — Ти б краще пішла трохи погуляла. Нічого в твоєму віці вислуховувати всілякі бабські заклинання.

Таня слухняно вийшла з кімнати, сіла на східцях. І несподівано для самої себе міцно заснула. Через хвилину чиїсь руки обережно підняли дівчинку. Це Ядвіга Олізарівна перенесла її до хати і поклала на ліжко.

— Намучилася вона зі мною, — винувато обізвалася баба Марія. — Всю ніч не спала бідна дитина… А мені, здається, трохи полегшало… — І вона спробувала підвестися.

— Лежи, лежи, — наказала Ядвіга Олізарівна. — Рано ще тобі вставати.

— Так господарство ж без догляду, — спробувала протестувати баба Марія. — Яке не є, а догляду все ж вимагає. Та й обід готувати треба.

— Нікуди воно не дінеться, те твоє господарство, — зауважила Ядвіга Олізарівна. — От вилікую тебе, голубко, і станеш ти знову як молода. І ноги вилікую, і простріли. Отоді і вгостиш своїм