Гостi на мітлi - Володимир Григорович Рутковський

— Те ж саме вона зараз думає про тебе, — з реготом пояснив Аристарх.

Ядвіга Олізарівна теж не втрималася і посміхнулася.

— Не можна так одразу, — сказала вона Василеві. — Треба спочатку злітати повільно, як це щойно зробила Таня. Треба хоч трохи звикнути один до одного, а вже тоді переходити на будь-які швидкості.

Тим часом мітла зробила широкий розворот і приземлилася поруч з Василем. Хлопець боком присів на неї і запитально поглянув на Ядвігу Олізарівну.

— Так можна?

— Можна, — відказала баба-яга. — А тепер літай, скільки тобі завгодно.

Останнє, що вони почули, був нетерпеливий вигук Василя: «Швидше, ну швидше ж!» — і мітла, немов велетенська стріла, випущена з лука, зірвалася з місця і щезла за хмарами.

— А він не може долетіти аж до Місяця? — стривожилася Таня.

— Не бійся, він туди не добереться, — заспокоїла її Ядвіга Олізарівна. — В мене з мітлою встановлено двобічний зв'язок.

І справді, через якусь хвилину мітла майже з реактивним свистом вихопилася з хмар і рвонула до землі.

— Розбишака, куди його не кинь, розбишакою і залишається, — додав Аристарх. — Як добре, що люди ще не винайшли чогось подібного до мітли! А то не знав би, в який бік тікати… Тепер, Степане, твоя черга. Е-е, що це з тобою?

— Нічого особливого, — відказав Степан, силуючись посміхнутися. — Не звертай уваги.

Аристарх пильно подивився йому в очі і запитав:

— Мабуть, Шурхотуна згадав, еге ж?

НОВИНА

Натішені польотами на мітлі, діти заспішили додому. Разом з ними подався і Аристарх. В його лапі був затиснутий білий, в шахову клітинку, пасок.

Ядвіга Олізарівна привітно помахала їм рукою і одразу розчинилася в повітрі. Напевно, знову подалася до СТУПи.

Коли всі перебралися через яр, Аристарх зненацька зупинився.

— До побачення, — сказав він. — Далі нам не по дорозі.

— Чого не по дорозі? — здивувався Степан. — Ти що — вже й молока не хочеш?

— Так, — неуважливе відказав Аристарх. — Тобто, ні, — поспішно поправився він. — Коротше, я б з величезним задоволенням випив би кухоль-другий молока, та ніколи… Врешті, налий, будь ласка, його в миску і постав біля порога. На зворотному шляху я обов'язково загляну в неї. І ще одне… — Аристарх благальне подивився на Таню. — Чи не змогла б ти мені вив'язати бантика? Тільки не якогось там простого, а такого, знаєш…

— Навіщо тобі той бантик? — поцікавився Василь.

— Сьогодні в нас чергова репетиція.

— О! Ну й що з того?

— А те, що на неї треба приходити з бантиком на шиї.

— Треба ж таке, — зауважив Василь. — Сам завбільшки з теля — і бантик.

— Яке це має значення, теля я чи ні? Головне, аби в душі я був справжнім котом.

Василь недовірливо втупився в Аристарха.

— А ти той… ти часом не закохався? — поцікавився він.

Аристарх лише пирхнув у відповідь.

— До чого ж ти брутальна людина! Навіть коли я і закохався — що з того? І яке тобі до всього діло? Невже такому шановному, як я, котові забороняється годинку-іншу посидіти на даху і поспівати своїх улюблених пісень?

— От-от! — жваво підхопив Василь. — В нього вже, бачте, улюблені пісні завелися! Чи не від Мурки навчився?

Аристарх нагороїжився.

— Ще одне слово, — повільно почав він, — і я за себе не відповідаю…

Василь замовк і відійшов на всяк випадок подалі. Видно було, що Аристарх жартувати не збирається.

Коли Степан нарешті дістався додому, батьки вже закінчували вечеряти.

— Де тебе носить цілими днями? — розгнівано запитала мама. — Хочеш, щоб я взялася за лозину?

— Я… — почав було Степан, проте несподівано за нього заступився батько.

— Ну навіщо ти таке кажеш, — докірливо зауважив він матері. — Вони ж не байдикують, як деякі. Сьогодні вранці я проїжджав неподалік від лісу і бачив, як вони працювали. Нічого не скажеш, молодці хлоп'ята!

— Та хіба я проти, — вже спокійніше продовжувала мама. — Я про інше. Мене турбує, що він зовсім перестав їсти. Все котові своєму віддає.

— І нічого не все, — заперечив Степан. — Коли хочеш знати, ми разом з ним…

— О! — у розпачі вигукнула мама, — Вони, здається, вже привчилися хлебтати з однієї миски!

Батько розсміявся. Мабуть, він уявив собі, як це у них виходить.

Зненацька він посерйознішав і сказав:

— Трохи не забув. Михайло Олексійович поставив на правлінні питання про те, що Ядвізі Олізарівні треба збудувати в Горобцях хату…

Степана мов пружиною підкинуло з стільця.

— Ядвізі Олізарівні? Хату?

— Так, саме хату, — підтвердив батько. — Гріх, мовляв, такого лікаря випускати з нашого села. Тож передай їй, що на зиму може перебиратися до Горобців.

— Ура-а! — заволав Степан. — Оце здорово!

— Ти куди? — запитала мама і спритно вхопила сина за комір. — А вечерятиме хто?

— Ну, як ти не розумієш? Це ж така новина! Я розповім про неї Василеві і Тані! А потім ми збігаємо до Ядвіги Олізарівни…

— Встигнеться, — голосом, що не терпів заперечень, зауважила мама. — Поки не повечеряєш як слід — нікуди й кроку не ступиш. І що це за манера така — бігти з двору, дивлячись на ніч?

Довелося сісти за стіл. А після вечері батько увімкнув телевізора. Саме демонструвався цікавий мультфільм, і Степан подумав, що нічого не трапиться, коли про цю новину друзі дізнаються трохи згодом.

Але трохи згодом виявилося, що Василь ще не повернувся з центральної садиби. Тані теж не було вдома. Вона побігла до Ядвіги Олізарівни.

— Ну хіба ж так можна? — ремствувала баба Марія. — Старій жінці — і жити невідомо де, їсти невідомо що. Хіба в нас мало місця? Тож я і наказала Тані: біжи за Ядвігою Олізарівною і не повертайся без неї… А в тебе якісь справи?

— Та… я потім зайду, — відказав Степан і чимдуж побіг додому, бо по третій програмі от-от повинен початися ще один цікавий мультфільм. А про те, що Ядвізі Олізарівні збираються побудувати хату, можна розповісти і завтра зранку.

БИТВА НА ЛИСІЙ ГОРІ

Коли Таня дісталася до самітної хатини, сонце вже ховалося за лісом. Проте вона не боялася повертатися. Баба Марія сказала, що сьогодні зійде повний місяць, тож буде світло. Та й не одна вона повертатиметься, а з Ядвігою Олізарівною.

Таня зайшла у двір, зачинила за собою відремонтовану хлопцями хвіртку і покликала:

— Бабусю!

їй ніхто не відповів. Таня збиралася покликати ще раз, але в цю мить її погляд зупинився на мітлі, що була приставлена біля ганку до стіни.

Мітла ніби чекала її погляду. Вона одразу ж гойднулася, здійнялася в повітря і підлетіла до Тані. Дівчинка провела долонею по теплому ще держаку. Мітла стріпнулася і