Джордж і таємний ключ до Всесвіту - Люсі Хокінг

Він ще кілька разів кашлянув.

— Вибачте! Мушу бігти — щось аж в очах темніє. Бувайте! — він пожбурив слухавку й обернувся до Космоса. — Бачиш, нещасний комп’ютере, — сказав професор Віздок, потираючи руки. — Тепер у мене попереду цілий день!

— Я не працюю з тими, хто не є членом Ордену, — сміливо відповів Космос.

— Ха-ха-ха-ха! — розреготався професор Віздок, мов божевільний. — То давній Орден досі існує? Настирливі телепні, які думають, нібито їм під силу врятувати планету й людство! Дурні! — не вгавав він. — Хай би ліпше рятували себе, поки мають час. За це я і візьмуся! Яке там людство? Люди не заслуговують порятунку! — плюнув він на підлогу. — Подивись, що вони заподіяли цій прекрасній планеті! Я почну на новому місці, з новими живими організмами. Ті пустоголові хлопчиська думають, що я візьму їх із собою. А я не візьму! Ха-ха-ха-ха! Нехай вмирають тут, як і решта людської раси. У Всесвіті залишусь тільки я сам — я і мій новий живий організм, що слухатиметься кожного мого слова. Треба тільки вибратися з цієї планети. І ти, Космосе, мені допоможеш!

— Відмова, — відповів Космос. — Я відмовляюсь працювати з тим, хто не входить до Ордену.

— Але ж колись я входив до нього! — заперечив професор Віздок.

— Ваше членство було скасовано, — твердо відказав Космос, — після того, як ви...

— Знаю, знаю, знаю! — квапливо відповів професор Віздок. — Не будемо про це говорити. Не згадуй про погане. Настав час пробачити й забути, еге ж? — додав він підсолодженим голосом.

— Відмова, — сказав Космос.

Професор Віздок розлючено підхопився і знову взявся гамселити пальцями по клавіатурі.

— Ай, — зойкнув Космос, коли з клавіатури вилетіло кілька яскравих іскор.

Джордж більше не міг на це дивитися. Йому понад усе хотілось вдертися до будинку й не дати професорові Віздоку далі знущатися над бідолашним Космосом, але він розумів — треба якомога швидше виманити вчителя з дому, щоб той дав спокій найпотужнішому у світі комп’ютеру. Для цього Джордж мусив дістатися до школи.

Він мчав щодуху, поки не добіг до шкільної брами. На дорозі стояли великі автобуси, звідки вистрибували юрби дітлахів у різнокольорових шкільних одностроях. Це прибули на науковий конкурс учні із сусідніх шкіл. Бурмочучи «вибачте, перепрошую, вибачте, перепрошую!», Джордж пробирався крізь натовп.

Він шукав одну людину.

— Джордже! — хлопець почув своє ім’я і роззирнувся довкола — хто ж його гукає? Раптом побачив — тендітна дівчинка в темно-синій шкільній формі підстрибувала й махала йому рукою. Він почав завзято проштовхуватися крізь юрбу.

— Енні! — вигукнув, діставшись до неї. — Я такий радий тебе бачити! Пішли, ми маємо обмаль часу!

— Що сталося? — зморщила носика Енні. — Щось не так із твоєю презентацією?

— Це твій хлопець? — втрутився в їхню розмову старший хлопчак, вбраний у таку ж форму, як Енні.

— Іди звідси, — огризнулась Енні. — І питай дурниці в когось іншого.

Зі страху Джорджеві аж подих перехопило — що той старшокласник тепер їм зробить? Але він тільки покірно обернувся й зник у натовпі.

— Де ти була? — запитав Джордж Енні.

— Я ж тобі казала, — відповіла вона. — У бабусі. Мама відвезла мене просто до школи, я навіть вдома не була. Щось сталося, Джордже? Кажи!

— Енні, — дуже серйозно промовив Джордж. — Я мушу повідомити тобі одну дуже погану новину.

Але продовжити йому не вдалося — вчитель голосно засвистів у свисток, і всі учні враз замовкли.

— Увага, увага! — голосно сказав учитель. — Прошу всіх згрупуватися, хто від якої школи. Будемо заходити в актовий зал, де відбуватимуться змагання. А ти, — тицьнув він пальцем на Джорджа, що стояв у своїй темно-зеленій формі серед дітлахів у синьому, — стоїш не зі своєю школою! Прошу знайти свою групу, щоб не збивати нікого з пантелику!

— Зустрінемось біля входу в актовий зал, — шепнув Джордж до Енні. — Це дуже важливо! Мені потрібна твоя допомога!

Сказавши це, він подався до своєї групи.

Джордж вирушив у коридор, шукаючи ще одну людину — точніше, кількох людей. А побачивши їх — Рінґо з посіпаками стовбичили в коридорі — Джордж відразу зметикував, як бути. Він підбіг до найближчого вчителя й дуже голосно до нього заговорив.

— Вчителю! — зарепетував він. — Вчителю!

— Що сталося, Джордже? — відповів той, здригнувшись від несподіваного крику.

— Вчителю! — знову заверещав Джордж, упевнившись, що всі довкола покинули свої справи й нашорошили вуха. — Я хочу змінити тему свого виступу!

— Навряд чи це можливо, — сказав учитель. — І перестань, будь ласка, кричати.

— Але я мушу! — заволав Джордж. — Я маю іншу тему!

— І що ж то за тема? — запитав учитель, який уже захвилювався, чи хлопчина, бува, не з’їхав з глузду.

— Як працює Космос, найдивовижніший у світі комп’ютер.

— Ага, — гмикнув учитель: Джордж явно звар’ював! — Я запитаю членів журі, що вони про це думають.

— Ох, супер, дуже дякую! — ще голосніше скрикнув Джордж. — Ви запам’ятали тему? Як працює Космос, найдивовижніший у світі комп’ютер!

— Дякую, Джордже, — тихо сказав учитель. — Спробую тобі допомогти.

Коли вчитель, глибоко зітхнувши, відійшов, Джордж побачив, що Рінґо витягнув мобільний телефон і кудись дзвонить. Тепер залишилось трохи почекати.

Джордж стояв коло входу в актовий зал, спостерігаючи, як учні довгими вервичками заходять всередину. Чекати не довелось — за кілька хвилин до нього підбіг задиханий і схвильований професор Віздок.

— Джордже! — вигукнув він, пригладжуючи волосся попеченою рукою. — Тобі вдалося? Вдалося змінити тему виступу?

— Мабуть, що так, — відповів Джордж.

— Зараз я перепитаю, — сказав професор Віздок. — Ти не хвилюйся — розповідай про Космоса і те, як він працює, а я все залагоджу з членами журі. До речі, чудова ідея для виступу! Просто блискуча!

Тут надійшов директор школи.

— Віздок? — здивувався він. — А я чув, що ти захворів.

— Мені вже значно краще, — рішуче заявив