Джордж і таємний ключ до Всесвіту - Люсі Хокінг
— Чому ви не попросили Космоса відразу відправити вас на ту планету? Давайте так і вчинимо — повернімося до бібліотеки! — Е ні! — відповів Ерік. — Так не вийде. Космос не знає, що попереду, і моє завдання — побувати там, куди комп’ютеру дістатися не під силу. А вже після того, як я досліджу нову ділянку, можу попросити Космоса знову мене туди відправити. Так, як ти це допіру зробив. Однак першу подорож я маю здійснити самостійно.
— А ви справді знаєте, що це безпечно? — запитав Джордж.
— Авжеж, — впевнено відповів Ерік.
Вони кілька хвилин помовчали, і Джордж трохи заспокоївся. Він зумів викинути з голови Гвіздка й роззирнувся довкола. Силкуючись застерегти Еріка, хлопець зовсім забув, що летить космосом на кам’яній брилі!
Ерік таки мав рацію: довкола все було спокійно. Видимість зі всіх сторін була добра, брила наближалась до зірки з планетою — ті щоразу більшали.
Раптом із астероїдом щось трапилось. Він почав змінювати траєкторію — як комета, на якій колись мандрував Джордж, міняла свій напрям, пролітаючи повз планети-гіганти й Землю. От тільки цього разу довкола не було жодних планет. Брила мчала у протилежному керунку, дедалі більше віддаляючись від планети, яку прагнув побачити Ерік.
— Що відбувається? — запитав Джордж Еріка.
— Не знаю! — відгукнувся той. — Озирнись довкола й скажи мені, чи ти бачиш якусь ділянку, де немає жодної зорі! А ти, Космосе, відкрий, про всяк випадок, портал.
Але Космос, здається, не почув Ерікового прохання — порталу ніде не було видно.
Джордж та Ерік вдивлялись туди, куди прямувала їхня брила. Довкола, скільки сягало око, світилися зірки — тільки праворуч від них виднівся невеликий беззоряний клаптик неба, який щоразу більшав і більшав.
— Он там! — сказав Джордж Ерікові, тицьнувши пальцем на темну ділянку. Зорі, що її оточували, рухалися якось дивно: так, ніби довколишній космічний простір був викривлений.
— О ні! — скрикнув Ерік. — Космосе, відкрий портал! Негайно!
Тиша.
— Що це? — Джорджеві стало страшно.
Темна ділянка охоплювала вже добру половину космічного простору перед ними, а всі зірки, хоч і були далеко за її межами, рухались викривленими траєкторіями.
— Космосе! — ще раз гукнув Ерік.
— Намагаюсь...— ледь чутно відповів Космос, але й цього разу нічого не відбулося.
Джорджеві запаморочились у голові. Темрява попереду них розрослась до гігантських розмірів. Простір довкола Джорджа та Еріка викривився, ліворуч та праворуч вигулькнули якісь темні клаптики. Хлопець більше не міг розрізнити верх і низ, правий бік і лівий. Напевне він знав тільки те, що чорна ділянка поглинає простір з усіх боків — так, наче хоче їх проковтнути.
— Космосе! Шви-и-и-идше! — зарепетував Ерік.
Попереду ледь вималювались контури порталу. Ерік схопив Джорджа за пояс і штовхнув його до дверей. Залітаючи всередину, Джордж побачив, що Ерік теж силкується їх дістатися. Він щось кричав, але голос його був такий спотворений, що слова годі було розібрати.
Двері порталу зачинилися, і космічний простір за ними зник. Але за мить до того, опинившись на підлозі бібліотеки, хлопець встиг побачити, як Еріка поглинула темна ділянка. Допіру тоді він зрозумів, що йому намагався сказати Ерік.
— Знайди мою нову книжку! — кричав той. — Мою книжку про чорні діри!
Розділ двадцять п'ятий
Джордж пролетів крізь двері й гупнувся на підлогу.
Цього разу мандрівка з космосу до Ерікової бібліотеки забрала в нього усі сили — тяжко віддихуючись, він кілька секунд пролежав на землі і аж тоді зміг підвестися. Зіп’явшись на ноги, Джордж озирнувся, сподіваючись, що з дверей до кімнати влетить Ерік. Натомість він побачив самі лише контури порталу, нечіткі й нерівні. Двері мовби розчинялись у повітрі. «Еріку!» — закричав Джордж, але відповіді не почув. За мілісекунду від порталу не залишилось і сліду.
— Космосе! — вигукнув Джордж, знімаючи скляний шолом. — Мерщій! Космосе, ми мусимо...
Та, обернувшись до потужного комп’ютера, він ошелешено завмер на місці. Там, де раніше стояв Космос, валявся пучок кольорових дротів. Джордж гарячково закрутив головою — двері до бібліотеки відчинені навстіж. Він вибіг у коридор: у вхідні двері віяв холодний нічний вітер. Джордж тут же, не скидаючи скафандра, метнувся надвір і здалеку помітив силуети чотирьох хлопчаків, які втікали вулицею. Один із них ніс здоровенний рюкзак, з якого стирчало кілька дротів. Закутий у важкий скафандр, Джордж, раз у раз спотикаючись, щодуху кинувся за ними. Вітер доніс до нього знайомі голоси.
— Міцно тримай! — крикнув Рінґо.
— Біп! Біп! — почувся писк із рюкзака. — Незаконна дія! Недозволена команда!
— Коли він нарешті стулить пельку? — розлютився Танк, який ніс рюкзак. — Ми ж його вимкнули, як він узагалі патякає?
— Рятуйте! Рятуйте! — кликав на допомогу механічний голос. — Мене викрали! Я — найдивовижніший у світі комп’ютер! Зі мною не можна так поводитись! Рятуйте! Пробі!
— Скоро в нього сядуть батарейки, — зауважив Чахлик.
— Випустіть мене, хулігани! — закричав голос із рюкзака. — Мої схеми зламаються, якщо ви будете так мене трусити!
— Я більше не можу його нести! — зупинився серед дороги Танк.
Джордж теж відразу завмер на місці.
— Хай хтось інший візьме, — почув він голос Танка.
— Добре вже, — грізно відповів Рінґо. — Давай його сюди. Послухай, ти, нещасний комп’ютере! Або ти затулиш рота і будеш всю дорогу мовчати, або я розберу тебе до останнього гвинтика і зроблю з тебе велику купу мікрочіпів!
— Ой-ой! — зойкнув комп’ютер.
— Ти мене зрозумів? — сердито запитав Рінґо.
— Що за питання, — презирливо відповів той. — Я — Космос, найпотужніший у світі комп’ютер. Мене запрограмовано так, що я здатний розуміти такі складні поняття,
