Джордж і таємний ключ до Всесвіту - Люсі Хокінг

— Ой, — мама нахилилась їх позбирати. — Я порозкидала твої нотатки.

— То не... «мої» — ледве не сказав Джордж, та вчасно схаменувся. Вгорі на одній зі сторінок він прочитав: «Моя складна книжка, написана простими словами для Енні та Джорджа».

— Дякую, мамо, — він швидко вихопив записи в неї з рук. — По-моєму, ти знайшла саме той розділ, що я шукав. Тепер я впораюсь з домашнім!

— Точно? — здивовано перепитала мама.

— Точно, — гарячково закивав головою Джордж. — Мамо, ти — зірка! Дякую!

— Зірка? — всміхнулась мама. — Приємно таке чути від тебе.

— Чесно, — серйозно відповів Джордж, згадуючи, як Ерік казав, що всі вони — діти зірок. — Ти — зірка.

— Ну добре, зірочко моя. Більше не перепрацьовуй, — сказала Джорджеві мама, поцілувавши його в чоло. Побачивши, що син усміхається, вона заспокоїлась і пішла донизу ставити в пічку наступну порцію кексів із сочевиці.

Щойно мама вийшла з кімнати, Джордж скочив з ліжка й позбирав докупи всі папірці, що повипадали з книжки про чорні діри. Сторінки, помережані гачкуватим почерком і маленькими карлючками, було пронумеровано від 1 до 7. Він почав читати.

Розділ двадцять шостий

Моя складна книжка, написана простими словами для Енні та Джорджа (версія 3).

ЩО ВАМ ТРЕБА ЗНАТИ ПРО ЧОРНІ ДІРИ

РОЗДІЛ 1 Що таке чорна діра?

РОЗДІЛ 2. Як утворюється чорна діра?

РОЗДІЛ 3. Чи можна повнити чорну діру?

РОЗДІЛ 4. Падіння в чорну діру

РОЗДІЛ 5. Як випратися з чорної діри?

Розділ двадцять сьомий

Ось і настав день великого наукового конкурсу.

Джордж зраненька вирушив до школи. Він попрощався з Фредді, поцілував маму, поклав до ранця Ерікову книжку про чорні діри й, схопивши канапку, стрімголов вилетів з дому. Тато запропонував підвезти його на двомісному велосипеді, але Джордж лиш гукнув: «Ні, дякую!» — і помчав, аж за ним закурилося; батькам здалося, що будинком пронісся маленький ураган.

Добігши до перехрестя, Джордж озирнувся — чи стоять ще тато з мамою на ґанку? Нікого. Хлопець враз звернув ліворуч замість праворуч, куди вела дорога до школи. Розуміючи, що в нього обмаль часу, він квапився з усіх сил. А в голові тим часом роїлися всілякі думки.

Джордж думав про Еріка, якого поглинула величезна темна паща чорної діри — найпотужнішої сили у Всесвіті. Думав про Космоса і те, чи вдасться його відшукати там, куди він прямує. Думав про Енні, з якою зустрінеться на конкурсі. Чи повірить вона йому, коли він скаже, що її тато піймався на гачок свого підступного колишнього колеги, який намовив його вирушити в небезпечну мандрівку відкритим космосом?

Тепер Джордж збагнув, чому Енні любить розповідати такі неймовірні історії — після див Усесвіту реальне життя видається страшенно нудним. Віднині він не уявляв свого життя без Енні, Космоса чи Еріка. Точніше, уявити міг, але не хотів. Треба будь-що врятувати Еріка! Він мусить це зробити!

Джордж і гадки не мав, навіщо професор Віздок хотів пожбурити Еріка до чорної діри й викрасти його дивовижний комп’ютер. Проте він здогадувався про одне: хоч що там професор задумав, нічого доброго для людства, Еріка чи будь-кого іншого з того не вийде. Професор Віздок міг замислити тільки щось зле!

Поки Джордж біг до будинку Віздока, у його голові вирувала ще одна думка: про конкурс наукових презентацій, який мав відбутися того дня. Якщо його виступ про Сонячну систему вдасться і він переможе, то навіть тато не зможе заборонити йому комп’ютер. Але була одна проблема — чудовий план, який Джордж вигадав, щоб урятувати Еріка від прожерливої чорної діри, означав, що на змагання він не потрапить. Значить, жодного шансу перемогти він не має. Джорджеві було нелегко розпрощатися зі своєю мрією, та він розумів, що нема іншого виходу, якщо хоче повернути Еріка додому. Одним пострілом двох зайців не вб’єш.

Джордж добіг до Лісового провулка, 42 і зупинився перевести подих. Стежка вела крізь перехняблену браму до величезного старого будинку, на даху якого стирчали чудернацькі башточки.

Джордж навшпиньках підійшов ближче і зазирнув у велике вікно. Крізь брудне скло він побачив кімнату, заставлену меблями, які вкривали пожовтілі простирадла, і павутину, що звисала зі стелі. Обережно переступаючи через кропиву, хлопець пробрався до наступного вікна, яке виявилось ледь прочиненим. Заглянувши всередину, Джордж угледів знайоме видовище.

Посеред купи трубок, кабелів і вузьких скляних пробірок з яскравими рідинами, що булькотіли, хлопець побачив професора Віздока. Той стояв спиною до нього, перед екраном комп’ютера, що світився зеленим. Навіть зі спини було ясно — професор Віздок злий як вовк. Він шалено вистукував по клавіатурі — всіма пальцями відразу, наче грав дуже складну мелодію на фортепіано. Джордж чув його слова крізь прочинене вікно.

— Бачиш! — кричав професор Віздок до комп’ютерного екрана. — Я можу це робити з ранку до вечора! Врешті-решт я знайду секретний ключ, от побачиш! І коли це станеться, ти випустиш мене у Всесвіт! Нікуди ти не дінешся!!!

— Відмова, — відповів Космос. — Ви ввели неправильну команду. Я не можу обробити ваш запит.

Професор Віздок спробував ще кілька ключів.

— Помилка, — сказав Космос. — Тип помилки: два-дев’ять-три.

— А-а-а-а-а! — заревів професор Віздок. — Я зламаю тебе! Все одно зламаю!

Цієї хвилини задзвонив телефон. Він схопив трубку.

— Слухаю? — рявкнув і тут же значно ввічливішим голосом продовжив: — Так, так, доброго ранку. Ви отримали моє повідомлення?

Вчитель вдавано закашлявся.

— Я сьогодні