Острів злочинців - Збігнєв Ненацький

Вони саме скінчили вечеряти, й бородань шукав очима кельнера.

— Чого панство бажає? — кельнер підійшов до нашого столика.

А що як добродій з чорною борідкою зараз заплатить і піде? В такій ситуації нам не можна було замовляти багато страв.

— Дві великі чашки кави й дві скибки торта, — сказав я. Кельнер невдоволено скривився.

— О такій годині, прошу пана, у нас страви треба замовляти обов'язково не менше як на тридцять злотих з особи.

— То прошу два бризолі, — кинув я збентежено, бо до добродія з борідкою підійшов кельнер.

— Я не маю при собі й копійчини, — шепнула мені Ганка.

— Нічого, я трохи заможніший.

Виявилося, що добродій з борідкою покликав кельнера, аби замовити щось іще. Заграв оркестр, і він запросив до танцю Терезу. Тітка сяяла від задоволення — власник чудової машини, напевне, здавався їй гарною «партією» для небоги. О, я добре знаю тих літніх жінок, які, тільки-но дівчина підросте, вже виглядають, за кого б це її віддати.

— Потанцюємо? — спитав я Ганку.

— Що? В такій сукні? — обурилася вона.

— Нам треба зблизька придивитися до того пана, — відказав я, підводячись, уклонився Ганці, й ми пішли танцювати.

Руда дівчина одразу ж пізнала мене й змовницьки підморгнула так, що цього не зауважили ні добродій з борідкою, ні тітка, яка пильно стежила за дівчиною.

— Ви чудово танцюєте, — сказала Ганка,

— Невже? — здивувався я, хоча знав, що танцюю добре.

— Взагалі, при ближчому знайомстві ви дуже виграєте, — вела далі Ганка. — А найчастіше, що ближче я узнаю молодиків, то більше вони втрачають у моїх очах.

— Мабуть, зі мною це сталося через те, що я вже не такий і молодий…

— Мені тепер шкода, що спершу я так негречно поставилася до вас. О, якби у вас була краща машина, ми могли б поїхати ще до Торуня. Але на цьому старому шарабані соромно їхати.

— Вам не подобається моя машина? — спитав я, вмить спалахуючи гнівом. Тільки-но хтось починав сміятися з мого «сама», як я неймовірно злостився. Моя машина не заслуговувала, щоб з неї весь час кепкували.

— Але ваша машина таки ж негарна, — сказала Ганка.

— Запевняю вас, що вона теж виграє при ближчому знайомстві.

Руда дівчина знову змовницьки моргнула мені. Але тепер це помітила Ганка.

— Яка нахабна шмаркачка, чіпляється до чоловіків у ресторані, — обурилася вона.

— Це моя знайома. Коли я їхав сюди, то підвіз її на машині до Цехоцінка. Спершу вона теж глузувала з моєї машини, але скоро відмовилася від цього.

– І довго тривало ваше знайомство?

— Ні, зовсім не довго. Близько сімдесяти кілометрів.

– І на такій невеликій відстані ця дівчина могла оцінити чесноти ваші й вашої машини?

— Я мав на увазі тільки мою машину. Розумна людина може оцінити її, проїхавши на ній хоча б два кілометри.

– Інакше кажучи, я дурна?

Між нами спалахнула суперечка, і я вже не міг стежити за добродієм з борідкою. Я лише переконався, що його зовнішність тільки здалеку здавалася вишуканою. Зблизька я помітив плями на його ясному костюмі, сорочка була не надто свіжа, краватка свідчила про поганий смак. Чуб у нього зовсім рідкий, чорна підрізана нерівно борідка неприємно підкреслювала анемічну блідість обличчя.

Оркестр замовк. Ми з Ганкою повернулися до свого столика. Кельнер приніс бороданеві чорної кави, тістечок і морозива.

— Вони налагодилися тут довгенько розважатися, — сказала Ганка.

Але й нам подали бризоль. Відтоді, як я виїхав з дому, я не мав у роті, щиро кажучи, нічого пристойно звареного, тож вечеря цілком захопила мене. Тільки коли з тарілки, зник останній шматок м'яса й рештки гарніру, я звернувся до Ганки:

— Дуже добре, що бородань знайомий з дівчиною, яку я підвозив на машині. Від неї я зможу довідатися що-небудь про нього.

Ганка глузливо посміхнулася:

— Скажіть уже одразу, що хочете пофліртувати з цією шмаркачкою. Може, я вам заважаю, то я піду собі.

Я не встиг нічого відповісти, бо руда дівчина саме підійшла до нашого столика.

— Добридень, пане. Тьотя послала мене подякувати вам за те, що підвезли мене до Цехоцінка. А це ваша дружина? — безцеремонно спитала вона, дивлячись на Ганку.

— Ні. Це пані, яку я підвіз на своїй машині до Цехоцінка.

— А-а, теж дівчина з автостопом, — усміхнулася Тереза.

— Ні, — в'їдливо мовила Ганка.

— Вам щастить підвозити гарних дівчат, — засміялася

Тереза. — Але ви на це заслуговуєте. У вас найкращий у світі автомобіль. Диво дивне, а не автомобіль.

— А ця пані, — показав я на Ганку, — глузує з нього, Руда дівчина презирливо скривилася.

— Вона не розуміється на машинах. Певне, ви з провінції? — звернулася вона до Ганки.

— Авжеж. І що з того? — гостро відказала та. Тітка від свого столика кивнула Терезі, аби вертала на місце. Тож я квапливо спитав:

— Що це за добродій з борідкою сидить з вами? Наречений? Дядько?

— У нього чудова машина, — сказала руда дівчина, наче це пояснювало їхнє знайомство. — Коли я побачила її у паркінгу, то не могла втриматися, щоб не покататися на ній. Так я й познайомилася з її власником.

— Хто ж він? Чужоземець?

— Ні. Поляк, але машину купив у чужоземця. А сам, здається, працює дипломатом. До Цехоцінка приїхав відпочивати. Звати його Гертель, живе в пансіонаті Орбіса. А як