Острів злочинців - Збігнєв Ненацький

— Ні, — відказав я. — Не кожен хоче розбагатіти в такий спосіб. Щодо мене, якби я й знайшов колекції дідича Дуніна, то не привласнив би їх. Ви мені не вірите?

Я зупинив машину з краю шосе, поліз у портфель і дістав з нього аркушик паперу.

— Прошу прочитати. Це — лист з Народного музею про те, що мені доручено шукати колекції старожитностей дідича Дуніна. В цьому листі музей просить місцеві власті, і насамперед міліцію, допомагати мені в тих розшуках. Скарби дідича Дуніна — це народна власність. Людину, яка знайде їх і не поверне народові, треба вважати злодієм. Мушу додати, що взявся до тих розшуків безкорисливо, просто мене попросив мій приятель, хоронитель музею. Я вирішив зайнятися цим під час відпустки, бо мене вабила пригода. Тож я і шукаю, хоча, крім цікавих переживань, не мав ніякої нагороди. Знаю, що ви не розумієте такої поведінки, отож я й здаюся вам дурним і наївним.

— Неправда! — вигукнула дівчина. — Я добре розумію вас.

В її голосі було щось таке, що примусило мене подивитися на неї уважніше. «Ні, цій дівчині скарби дідича Дуніна потрібні не для того, щоб розбагатіти, — подумав я. — Вона не сказала мені правди».

Я сховав листа до портфеля, і ми рушили далі. Ганка мовчала, я теж не озивався. Дивився на дорогу й намагався розгадати загадку, якою була для мене ця дівчина.

— Пробачте, — нараз заговорив я, — чи можете ви мені сказати, чому ваш батько так розгнівався, коли хтось на острові загукав: «Ба-ра-баш»? Ваше попереднє пояснення цього дивного факту мене аж ніяк не переконало.

Танка довго мовчала, а тоді я почув її шепіт:

— Не питайте мене про це. Я не хочу брехати, а сказати правду не можу. Але присягаюся: це не має нічого спільного з тим, що вас привело сюди…

Я глянув на Ганку. В неї на очах бриніли сльози.

Принади Цехоцінка. — Добродій з чорною борідкою. — Знову дівчина з автостопом. — Гонитва за чорним лімузином. — Куди іде пан Гертель? — Чорний лімузин зникає. — В лісі. — Троє людей із залізяччям. — Браконьєри. — Вільгельм Телль із своїм загоном. — Ми провчаємо браконьєрів.

Цехоцінек — дуже гарна, хоч останнім часом і не модна курортна місцевість. До лісу звідси далеченько, гір поблизу немає, навіть до Вісли треба пройти чималу відстань, кілометрів зо два. Довкола Цехоцінка розкинулися луки й орні поля. Трохи вище, там, де стоїть Рацьонжек, здалека видно гострий шпиль невеличкого костьолу.

Молодь не цікавить Цехоцінек, вона любить відпочивати над морем чи в горах, над озерами чи на березі річки, там, де є пляж і байдарки, або там, де можна вирушити в довгу цікаву прогулянку.

Зате в містечку багато літніх статечних людей, які приїздять відпочивати й лікуватись. Це для них тут побудовано санаторії й купальні з соляними й грязьовими ваннами. Це насамперед для них збудовано знамениту цехоцінську градирню, якою тече мінеральна вода, насичуючи повітря цілющим йодом. Літніх курортників цілком влаштовує гарний парк, де в ставку плавають лебеді, по газонах гордовито походжають павичі, а з квітників линуть пахощі троянд; влаштовує їх кав'ярня в парку, прогулянки тінистими заасфальтованими вулицями; вони охоче милуються чудовими водограями й басейнами.

У самому центрі Цехоцінка, біля великого фонтана, розмістився паркінг — платна автостоянка. Чорний лімузин був там серед кількох інших машин. Побачивши його, я під їхав до будки вартового.

— Можна поставити у вас машину? — звернувся я до нього, показуючи на «сама».

— Прошу поставити аж у кінець вашу… машину, — відповів він, вагаючись, чи назвати «сама» машиною.

Я удав, що тільки-но побачив чорний лімузин, і захоплено вигукнув:

— Боже, який гарний автомобіль!

— А звісно, гарний, — погодився вартовий, глянувши на мій ридван, а тоді на чорний лімузин. Різниця була така разюча, така кричуща, що мій захват не здивував вартового.

— Це, либонь, машина якогось чужоземця? — спитав я.

Вартовий зневажливо знизав плечима.

— Чи ви не бачите, що номер варшавський? Якийсь добродій з Варшави приїхав сюди відпочивати.

— Цікаво, скільки коштувала ця машина, — сказав я. Вартовий знову глянув на мого «сама».

— На вашу машину той пан, мабуть, не поміняється. Зрештою, можете його спитати, — засміявся вартовий, вважаючи, що висловився дуже дотепно. — Він саме пішов до «Джерела». У нього маленька чорна борідка. Напевне, він поміняється з вами машиною. Запропонуйте йому!

Я удав ображеного і поставив «сама» не в паркінгу, а з краю хідника за фонтаном.

Перед входом до «Джерела» Ганка спинилася.

– Ідіть самі, — сказала вона. — Це, здається, гарний ресторан, а я погано вбрана. Гляньте на мене, хіба ж можна заходити туди в такій сукні?

— Не плетіть дурниць. У мене теж не вишуканий вигляд.

Вечоріло. Відвідувачі поволі заповнювали «Джерело». Вже грав оркестр, і на паркеті кружляло кілька пар, але багато столиків у величезній залі були ще вільні. Ми зайняли невеличкий столик при дверях, аби оглядати всю залу і водночас бачити всіх, хто заходить і виходить.

У залі був тільки один чоловік з маленькою чорною борідкою, років сорока, вродливий і елегантний. Він сидів в товаристві літньої дебелої блондинки й молоденької рудої дівчини. Цю дівчину я наче десь бачив. «А, це Тереза, дівчина з автостопом, яку я підвозив до Цехоцінка, — пригадав я. — А літня пані, мабуть, її тітка, до якої вона