Водяничок - Відфрід Пройслер

О сьомій вечора, віднісши на пошту адресованого бургомістрові листа, аптекареві діти разом із годинникарем Ціферлем піднялися на ратушну вежу, і пан Ціферль гайковим ключем перевів стрілки годинника на півдоби вперед.

— Ну, от і все, — мовив він, закінчивши роботу. — Сподіваюся, це йому допоможе.

Аптекарева дружина не могла збагнути, чому сьогодні діти зразу після вечері пішли спати.

Але ця ніч для Герберта і його брата й сестри мала бути аж надто короткою. Вони навели будильники на одинадцяту годину п’ятдесят хвилин і, зморені, поснули.

— Хотіла б я знати, що це з нашими дітьми, — стурбовано мовила до аптекаря його дружина. — Чи не похворіли? Відколи живуть, вони досі лише двічі лягали спати з власного бажання. Та й то лише тому, що були хворі: першого разу — на свинку, а другого — на скарлатину. Сподіваюся, тепер у них не кір і не вітряна віспа.

Герберт з Гюнтером спали так міцно, що не почули, як продзеленчав будильник. На щастя, прокинулась Ютта й насилу розбудила братів.

— Гюнтере, Герберте, швидше, вставайте, вже пора! Ось-ось виб’є дванадцяту!

З вікна дітям було видно альтанку. Надворі стояла темрява. Місяць сховався за важкими хмарами.

На щастя, поблизу, біля паркану, висів старий вуличний ліхтар і кидав на альтанку тьмяне світло.

— Вже ж ми недарма чекаємо, — невпевнено промовив Гюнтер.

— Звичайно, що недарма, — так само невпевнено сказав Герберт.

Тільки Ютта твердо вірила, що все скінчиться добре.

Вона була спокійна і впевнена, аж поки задзвонив годинник на ратуші. Серце в дівчинки закалатало. Затамувавши подих, вона лічила удари.

Перші чотири дзвінкіші, решта вісім — приглушені…

Північ! Боячись поворухнутись, діти пильно дивилися на альтанку.

Аж ось двері альтанки прочинилися, і зсередини виринула якась постать. Дрібненька й чорна, вона мала білі очі, що світилися в непроглядній темряві, наче два місяці завбільшки з п’ятаки.

— Це він! — вигукнула Ютта, захлинаючись від радості. — Це він!

Привиденя прилетіло до них під вікно. У лівій руці воно тримало в’язку ключів, а правою махало дітям.

— Спасибі вам, любі діти, велике спасибі! Ви навіть не уявляєте, який я щасливий! І це ж ви мені допомогли. Коли б я мав скарб, то подарував би його вам. Але все, чим я можу вам віддячити, — це мої добрі побажання. І я вам бажаю хоч раз у житті бути такими щасливими, як я сьогодні.

— Ти дуже милий, — промовила Ютта, і обидва хлопці не здивувалися, що вона звернулася до малого на «ти».

Та й Привиденяті це не здалося дивним.

— Ви ж не будете на мене гніватись, якщо тепер я розпрощаюся з вами? — сказало воно, — Мене так тягне назад до Ойленштайна! Не можу дочекатися, коли вже опинюся вдома!

— Зрозуміло, — мовив Гюнтер.

А Герберт додав:

— Не гайся, маленький Привиде! Ми розуміємо тебе.

І ось Привиденя полинуло додому: над дахами сонного містечка до ратуші, від ратуші понад Зеленим базаром до верхньої брами і від верхньої брами до замку.

— Бувайте здорові, ойленбержці! Останні два тижні у вас через мене було стільки прикрощів, але тепер нарешті я дам вам спокій, а це найголовніше. Мені принаймні більше ніколи й на думку не спаде потикатися в містечко. Віднині я буду собі там, де мені й належить бути. З мого замку мене більше ніщо не виманить, навіть моя власна цікавість.

Тричі облетіло Привиденя мури Ойленштайна, тричі — замкову вежу і тричі — сам замок з рицарською залою. Ніде нічого не змінилося, хоча йому здавалось, ніби воно не було тут віки вічні.

«Може, од відати генерала? — подумало Привиденя. — Та ні, нехай почекає до якоїсь дощової ночі. Сьогодні в мене куди важливіші справи…»

Угу Шугу сидів на гілляці дуплистого дуба.

Він зовсім не здивувався, коли зненацька підлетіло Привиденя і мовчки примостилося обіч нього.

— Можна, пане Шугу?

— Дуже радий вас бачити.

Якийсь час друзі мовчки сиділи поруч.

— Отже, вам допомогли? — нарешті озвався Угу.

— Допомогли, як бачите, — сказало Привиденя. — Ви вчора дали Ютті і її братам просто неоціненну пораду. Дякую вам, друже.

— Будь ласка, будь ласка, любий мій! — Угу настовбурчив пір’я, — Між нами кажучи, я зробив це задля себе.

— Задля себе?

— Атож, задля себе! — сказав Угу.і для переконливості кивнув головою. — Помалу-малу я занудьгував без вас. Життя стає куди миліше, коли поруч є хтось такий, щоб склав тобі товариство. Ви, напевне, в Ойленберзі мали не одну пригоду. Розкажіть мені, будь ласка!

— Як ви так хочете, — погодилося Привиденя.

І вже зібралося щонайдокладніше розповісти про свої пригоди в містечку: про те, як воно злякало регулювальника й наполохало жіночок на Зеленому базарі, про сутичку в ратуші, про Торстенсона й шведів, які виявилися зовсім не шведами, — про все налагодилося Привиденя розповісти, та нараз щось йому перебило.

З-за густих хмар, які затягли