Водяничок - Відфрід Пройслер

Привиденя нечутно випурхнуло в садок і сховалося за найближчим бузковим кущем. Потім тихенько, лагідно погукало аптекаревих дітей:

— Слухайте, діти! Не бійтеся мене! Я маю вам щось сказати, щось дуже важливе. Тільки не тікайте від мене й не кричіть, я не зроблю вам нічого поганого.

Герберт, Гюнтер і Ютта здивовано оглянулися по саду. Вони ніяк не могли збагнути, хто це до них говорить. Ютта стиха зойкнула, побачивши чорну постать з білими очима, що неквапно випливла з-за бузкового живоплоту й закивала їм.

— Ой, гляньте — чорний незнайомець!

— На жаль, так звуть мене в Ойленберзі, — промовило Привиденя. — Я знаю й те, що, на жаль, усі люди в містечку бояться мене. А я ж усього-на-всього нещасний маленький Привид, і мені страшенно прикро, що я вчора зіпсував святкову виставу. Але зробив я це без лихих намірів, — просто я гадав, що Торстенсон і шведи — справжні.

Аптекареві діти не знали, що робити: кричати, тікати чи сидіти на місці й слухати.

— То ви… привид? — недовірливо спитав Герберт.

— Авжеж, коли твоя ласка.

— А чому ви чорні? — поцікавився Гюнтер. — Я завжди думав, що привиди білі…

— Тільки нічні, — зітхнуло Привиденя.

— А ви? — спитала Ютта. — Ви який привид?

— На жаль, чотирнадцять днів тому я став денним привидом. Від сонячного світла я став чорний, але спершу, коли я ще був нічним привидом, я був ніжно-білий, біліший за хмарку снігової пороші… А взагалі я мешкаю на горі, в Ойленштайнському замку.

— Але з якогось часу, — мовив Гюнтер, — ви опинилися внизу — і в містечку стало неспокійно.

— Це чиста випадковість, — відповіло Привиденя.

Воно знічено поглянуло на аптекаревих дітей. Потім розповіло їм усе про себе і докладно пояснило, чому вчора все так вийшло і як йому через те прикро, і кілька разів просило вибачення.

— Ви й не здогадуєтесь, — каявся малий, — як мені прикро і як для мене важливо пояснити ойленбержцям, що я не хотів їм зла. Але як їм це пояснити?

— Напишіть листа бургомістрові! — запропонував Гюнтер.

— Листа? Це неможливо! — зітхнуло Привиденя. І призналося, що ніколи не вчилося читати й писати.

— Пусте! — сказала Ютта. — Напишемо ми!

Вона майнула в будинок і принесла ручку, папір і конверт. Лава у садку стала їй за письмовий стіл, вона уклякнула, відкрутила ковпачок ручки.

— Будь ласка, диктуйте!

Привиденя почало диктувати, а Ютта писала:

Вельмишановний пане бургомістре Ойленберга!

Те, що відбулося вчора на Вашому великому історичному святі, завдає мені страшенних мук. Спробуйте, будь ласка, зрозуміти, як усе це сталося…

Лист вийшов довгенький. Коли Ютта поставила останню крапку, Привиденя попросило прочитати його. Потім Ютта мусила капнути чорнила йому на великий палець, і воно урочисто «підписало» листа.

Але тут Привиденяті здалося, що воно не про все сказало.

— Чи не могла б ти трохи дописати? — спитав він Ютту. — Бодай два речення…

— Авжеж, — охоче мовила Ютта.

Вона пропустила кілька лінійок після «підпису», як це й годилося, і Привиденя продиктувало:

P. S.

Я був би Вам вдячний, якби Ви надрукували мого листа в «Ойленберзьких новинах». А ще обіцяю Вам, що завтра опівдні я покину Ваше містечко і ніколи сюди не повернуся.

Ютта поклала листа в конверт і написала адресу.

— Ви неодмінно повернетеся в Ойленштайн, коли завтра залишите містечко? — спитала вона.

— Звісно.

— А потім, — поцікавився Гюнтер, — потім ви, звичайно, станете знов нічним привидом, еге ж?

Привиденя кинуло на нього сумний погляд.

— Якби ж твої слова справдилися!.. Але, на жаль, я вже не вірю, що коли-небудь зможу стати нічним привидом. Мабуть, для мене все скінчено.

Привиденя заплакало. Великі білі сльози капали йому з очей і стукотіли об землю, наче град: тук, тук, тук, тук, тук.

Діти спантеличено перезирнулися.

— Ой-ой! — вигукнув Герберт. — Чого ви плачете?

Гюнтер почухав потилицю і нічого не сказав. Тільки Ютта зрозуміла, в чому річ, і спробувала втішити малого.

— Тільки не вдавайтеся в розпач! — мовила вона. — Подумаймо краще, чим вам можна зарадити.

Привиденя махнуло рукою.

— Ніщо мені не зарадить! — схлипнуло воно. — Треба було мені слухатися Угу Шугу, він застерігав мене.

Зненацька йому сяйнула одна думка. Угу Шугу! Як воно не подумало про нього!

— Треба спитати Угу Шугу! — вигукнуло Привиденя. — Коли хтось і може зарадити моєму горю, то це він… Не скажу,