Республіка Шкід - Григорій Георгійович Білих
— Здорово обробилися, — сумно промовив Янкель, але Япончик тільки люто зиркнув на нього й дав знак рушати назад.
Підходили до дачі.
— Хоча б не засипатися! Повз Вітині вікна треба йти, — попередив Янкель, але Японець і тут лишився безтурботний.
— Пусте. Він сліпий. Не помітить.
Хлопці благополучно дійшли до веранди, коли раптом у дверях показався Вікмиксор.
Обидва редактори шмигнули під веранду і причаїлися. Кроки наближалися.
— Не помітив, — тремтячи, заспокоїв себе Японець і раптом зіщулився.
— Єонін! Вилазь негайно! — пролунав окрик згори.
Обидва мовчали.
— Єонін! Ну, швидше!.. Кому я кажу!
— Вилазь, Япончик, — занепокоївся Янкель. — Запоролися, вилазь.
Кволе тільце Япончика показалося на світло, і, винувато блимаючи очима, він став перед Вікмиксором.
— А картопля де? — грізно спитав завідуючий.
— Яка картопля?
— Діставай картоплю, шельма! — гнівно заревів Вікмиксор.
Усе це від слова до слова чув Янкель, і, тремтячи всім тілом, він почав квапливо відсипати картоплю з наволочки; в голові у нього тим часом мелькали думки, щодалі страшніші.
«Засипалися… Ганьба… В лавру одішлють… Прощай, Стрельна… Прощай, Шкіда… і прощай… прощай, газета «Дзеркало»!..»
— Діставай картоплю! — гриміло нагорі.
Потім Янкель почув незвично тихий голос Япончика:
— Зараз, Вікторе Миколайовичу. — І сам Єонін показався перед щілиною.
Янкель мовчки сунув йому в руки наполовину опорожнену наволочку, і той поліз назад.
Нагорі завовтузились, і дві пари ніг, дрібно стукаючи по підлозі веранди, зникли.
Янкель обережно виліз і огледівся. Такому брудному іти в школу не можна. Треба вимитись і випрати сорочку. Тремтячи від холоду, він побіг до ставка, скинув білизну й заходився прати її, потім ретельно викрутив і надів. Од мокрої сорочки стало ще холодніше. Зуби дрібно цокотіли. Янкель побігав, щоб зігрітись і обсушити білизну на тілі, потім, намагаючись вдавати безтурботного, насвистуючи пішов до дачі.
Біля дверей його зустріли хлопці і запобігливо понасовували в руки жолудів.
— Скажи, що жолуді збирав. Вітя шукав тебе.
Однак жолуді були непотрібні. Тільки-но він прийшов у їдальню, на нього наскочили вихователі.
— Черних, негайно в спальню.
— Чого?
— Іди, не балакай.
У спальні сидів Вікмиксор. Побачивши Янкеля, він насупився.
— Роздягайся і лягай.
Янкель не зрозумів, чого він повинен лягати, але зрозумів, що заперечення не допоможуть.
— Де наволочка?
— Зараз принесу, Вікторе Миколайовичу.
Разом з картоплею з'явилася на світ і брудна, заяложена наволочка.
Потім редакторів роздягнули, просто забрали штани, примусивши їх таким чином лежати в ліжках під домашнім арештом.
Влітку це було дуже тяжке покарання, але тепер надворі вже снувала осінь, і покарання вплинуло мало.
Багато передумали Японець та Янкель, лежачи в ліжках. Вдень до них забігали, сповіщали останні новини:
— Вас у лавру одсилають!
— Вікмиксор оформляє супроводжуючі документи!
Новини були сумні, далі нікуди, і хлопці зажурилися.
Потім поступово звикли до думки, що їх виженуть із Шкіди. Горе вже видавалося звичним, і злочинці перестали вважати себе шкідцями.
На третій чи четвертий день чекання Янкель запропонував:
— Давай випустимо прощальний номер «Дзеркала».
Японець погодився.
Нелегко було робити останню газету.
Японець написав смішний фейлетон під назвою «Гроза городів». Читаючи, обидва сміялися з нещасливих пригод двох бандитів, а коли прочитали, задумалися. Сумно стало.
Фейлетон пустили головним матеріалом номера. Це було на часі.
Питання про те, чи переводити Янкеля та Японця, було злободенне і спірне. На педагогічній раді думки поділилися. Одні наполягали, щоб перевести хлопців до лаври, інші були за те, щоб їх залишити.
Янкель прикрасив фейлетон карикатурами, потім написав сумний ліричний вірш — опис осені. Приніс вірш і Костя Фінкельштейи — Кобчик, поет, який з'явився в Шкіді недавно, але вже став знаменитий.
Додали кілька дописів, і нарешті прощальний помер вийшов.
Про від'їзд у газеті не було ні слова, але номер цього разу вийшов невеселий.
Нарешті настав останній день.
Янкелю і Японцю видали білизну й веліли збиратися. Сірий, тьмяний ранок стояв за вікном, накрапав дощ, але коли хлопці, уже в пальтах і чоботях, уклавши свої пожитки, вийшли на веранду, їх там ждала вся Шкіда.
Хлопці попрощалися.
Вийшов Вікмиксор, сухо кинув:
— Ходімо.
Ось уже й Петергофське шосе. Блищать вологі трамвайні рейки. Хлопці востаннє оглянулися на дачу, де лишили своїх товаришів, халдеїв і «Дзеркало», улюблене дітище, вирощене їхніми власними руками…
Сіли в трамвай.
Усю дорогу Вікмиксор мовчав.
Біля Нарвських воріт хлопці вийшли, чекаючи дальших розпоряджень.
Вікмиксор, не дивлячись на них, процідив:
— Зайдімо в школу.
Пішли по знайомих вулицях. У місті осінь була ще помітніша. Панелі потемніли від дощу, бруду, з дахів капала вода, хоч дощу вже не було.
Показався знайомий жовтий будинок Шкіди. Серця у хлопців тьохнули.
Вони пройшли двір, піднялися сходами на другий поверх.
Двері відчинив двірник.
Кроки незвично гучно відлунювали в пустинних кімнатах. Дивними видавалися порожні, мертві класи, де взимку. жодної хвилини не було тихо, де весь час чулося вищання, регіт, тріск парт, співи…
Вікмиксор залишив хлопців і пішов у свій кабінет.
Янкель і Японець перезирнулися. Шкода було розлучатися з Шкідою, до якої вони так звикли, а тепер і зовсім не стало сили терпіти — особливо коли вони побачили знайомі парти з вирізаними ножиком написами: «Янкель-дурень», «Япончик-пончик».
Колись образливі слова раптом набули незвичної чарівності.
Хлопці довго розглядали ці написи. Потім Янкель розчулено сказав:
— Це Горобець вирізав.
— Так, це він, — мрійливо підтакнув Японець і раптом, подивившись на товариша, сказав: — Давай спробуємо? Може, залишить.
Янкель зрозумів.
Почулася хода. Ввійшов Вікмиксор. Діловито оглянув кімнату й сказав:
— Парти запорошилися. Візьміть ганчірки й добре повитирайте.
Хлопці кинулися на кухню, принесли мокрі ганчірки й почали обтирати парти.
Закінчивши, твердо вирішили:
— Ходімо до Вікмиксора, спробуємо.
На несміливий стук почулося:
— Увійдіть.
Побачивши хлопців, Вікмиксор підвівся.
— Вікторе Миколайовичу, може, ви залишите нас? — заканючив Янкель.
— Може, залишите? — як лупа, повторив Єонін.
Вікмиксор суворо подивився через голови хлопців кудись у куток, поворушив губами і спокійно мовив:
— Так, я вас залишаю. За вас поручилась уся школа, а сюди я вас привіз тільки для того, щоб ви почистили приміщення до приїзду школи. Завтра вона переїжджає з дачі.
♦
Шкіда переїхала з тріском. Як тільки трамвайні платформи зупинилися біля будинку і хлопці почали розвантаження, вулична шпана оточила їх.
— Еге-ге! Приютські щури приїхали.
— Щури приїхали!..
— Гей ви, голодні! Щурята!..
Горобець обурився і підскочив до одного, що особливо старався.
— Як ти сказав, стерво? Повтори!
