Республіка Шкід - Григорій Георгійович Білих

Літо, як сторінки відривного календаря, летіло день за днем, швидко-швидко.

Якось у жаркий полудень, коли сонце нестерпно палило тіло й обличчя, Янкель, Японець і Горобець, узявши з собою відро води, полізли на горище обливатися.

Але на горищі було душно. Хлопці вилізли на дах і тут побачили німку, що загоряла на вишці.

— А що, хлопці? Чи не спробувати нам загоряти за методом Еллушки? Га? — запропонував Янкель.

— А давайте спробуємо.

Хлопці, задоволені вигадкою, одразу роздяглись і полягали загоряти.

— А гарно, — ліниво пробурмотів Горобець, повертаючись з боку на бік.

— І правда, гарно, — підтримали всі.

Їхній приклад наслідували інші, і незабаром найулюбленішим заняттям шкідців стало загоряти на вишці.

Приходили в жаркі дні і відразу розвалювалися на гарячих листах залізного даху.

А проте скоро ці одноманітні розваги почали приїдатися вихованцям.

Набридло тинятися з Верблюдичем по полях, слухати його запальні лекції про незабудки, ловити жаб і хробаків, набридло тінями ходити з кутка в куток по дачі і навіть набридло купатися.

Все більше й більше відлежувалися на вишці. Молодші ще знаходили собі розваги, лазили по деревах, каталися на трамваї, полювали з рогатками на ворон, але старші до всього втратили інтерес і прагнули чогось нового.

Колись у місті, сидячи на уроках, вони мріяли про тепле літо, а тепер не знали, як згаяти час.

— Нудно, — ліниво тягнув Японець, перевертаючись з боку на бік під пекучими променями сонця.

— Нудно, — підтягували в тон йому і інші. Дедалі частіше на вишці збиралися старші й лаяли когось за нудоту.

А сонце весело всміхалося з яскраво-синього небозводу, розжарюючи залізний дах, і наповнювало задухою, нудотою й лінощами притихлу дачу.

— Ну-удно, — безнадійно бубонів Японець.

… Вечоріло. Хмарки сизими пластівцями прорізували червоний диск сонця. Починало помітно темніти. Від лісу потягло вогкістю й холодом. Шкідці сиділи на вишці і, притихлі, щулячись од невеличкого вітру, слухали розповіді Косецького про студентське життя.

— Бувало, вечорами так гуляли, що небу жарко ставало. Зберемося, пам'ятаю, спершу пісні співаємо, а потім на вулицю…

Голос Косецького від вогкості глухуватий. Він довго захоплено розповідає про фантастичні бешкети, про любовні інтрижки, про веселі студентські гульбища. Шкідці слухають жадібно й тільки зрідка переривають вихователя вигуками захоплення:

— Оце здорово!

— Ну й хлопці!

Сутінки стали густіші. Внизу задзвонив дзвоник.

— Тьху, чорт, уже спати! — бурчить Горобець.

Хлопці заворушилися. Косецький теж неохоче підвівся. Сьогодні він чергував і повинен був іти в спальні вкладати вихованців. Але спати нікому не хотілося.

— Може, посидимо ще? — нерішуче запропонував Янкель, проте халдей запротестував:

— Ні, ні, хлопці. Не можна! Вітя наскочить, мені влетить! Ходімо в спальню. Тільки дайте закурити перед сном.

Хлопці дістали махорку, і, поки Косецький скручував цигарку, вони один по одному спускалися вниз.

— Ви заходьте до нас у спальню поговорити, коли молодших укладете, — запропонував Громоносцев.

— Добре, забіжу!

Уже внизу, в спальні, хлопці, вкладаючись, гомоніли між собою:

— Оце хлоп'яга!..

Останнім часом Косецький особливо близько зійшовся з старшими. Вони разом курили, мололи всяку всячину про зава та його помічницю. Тепер хлопці остаточно прийняли Косецького в свою компанію і навіть не вважали його за вихователя.

Ніч настала швидко. Незабаром стало зовсім темно, а хлопці все ще лежали й тихо розмовляли. Косецький, поклавши малюків, скоро прийшов, сів на ліжко, закурив і почав ділитися з хлопцями планами своєї майбутньої роботи.

— Ви, хлопці, зі мною не пропадете. Ми працюватимем дружно. Ось незабаром я зв'яжуся з обсерваторією, там астрономію вивчатимемо.

— Облиште! — ліниво відмахнувся Японець.

— Що — облиште? — здивувався Косецький.

— Та обсерваторію облиште.

— Чому?

— Та все одно ви нічого не зробите, так тільки, тінь наводите. Ви нам уже багато чого обіцяли.

— Ну й що ж? Що обіцяв, те й зроблю! Я не такий, щоб брехати. Сказав — підемо, і підемо. Це ж цікаво. Зоряне небо вивчати, в телескопи подивимось…

— Їсти щось хочеться, — раптом, зітхаючи, промовив Янкель, який доти весь час мовчав, і, чомусь понюхавши повітря, спитав Косецького:

— А ви хочете, Панасе Володимировичу?

— Чого?

— Та їсти!

— Їсти… Їсти… — Косецький зам'явся. — Признатися, хлоп'ята, їсти здорово хочеться. А що? Чого це ти спитав? — звернувся він до Янкеля, але той усміхнувся і невпевнено мовив невідомо до кого:

— І це життя! Хочеш почастувати дорогого вихователя ситним обідом — і не можна.

— Чому? — пожвавішав Косецький.

— Власне, почастувати, мабуть, можна… але… — несміливо пробурмотів Японець.

— Але потрібна деяка спритність рук і так далі, — закінчив Янкель, дивлячись у стелю.

— Ах, он воно що! — Косецький зрозумів. — А де ж це?

— Що?

— Обід.

— Обід на кухні!

I нараз усі пожвавішали. Обступили щільною стіною Косецького і навперебій розкрили йому свої плани.

— Зрозумійте, лишаються обіди… Марта їх держить у духовій… Сьогодні багато лишилося. Спальня сита буде, і ви трохи під'їсте. Все одно до завтра прокисне… А ми раз-два, тільки ви біля дверей постійте, постережіть…

Косецький слухав, боязливо всміхаючись, потім зареготав і ляснув по плечу Громоносцева.

— Ах, чорти! Ну, валяйте, згода!

— Оце те, що треба! Я казав, — захлипався від захоплення Янкель, — я ж казав: ви не вихователь, Панасе Володимировичу, а пройда вищого класу.

Наліт проводили організовано. Циган, Японець і Янкель навшпиньках пробралися на кухню, а Косецький пройшов по всіх кімнатах дачі, повернувся і, тихенько свиснувши, дав знати, що все спокійно.

Негайно всі троє вже мчали в спальню, хто з сковородою, а хто з казаном.

Їли разом з одного казанка й тихо посміювалися.

— Хе-хе! З добрим ранком, Марто Петрівно! За ваше здоров'я!

— Добрий суп! Добряче підсадили куфарочку нашу, — віддихуючись, мовив Косецький, а Горобчик, діловито оглянувши посудину, сказав:

— Порцій дванадцять тернули.

Нести казани назад не хотілось, і Косецький, що ліниво розвалився після ситного обіду, порадив:

— Викиньте у вікно, під укіс.

Так і зробили.

Ситість викликає бажання поговорити, і ось Янкель, перевернувшись на ліжку, ніжно проспівав:

— Хто б міг подумати, що ви така мила людина, Панасе Володимировичу, а я, мерзотник, пам'ятаю, хотів вам чорнила в кишеню налити.

— Ну от. Хіба можна таку гидоту робити своєму вихователеві? — благодушно всміхнувся Косецький, але Япончик зареготав:

— Та який же ви вихователь?

— А як же? А хто ж я?

— Перестаньте! Не треба туман пускати!

Косецький образився.

— Ти, Єонін, не забувайся. Якщо я з вами поводжуся по-товариськи, то це ще не означає, що ви можете говорити все, що спаде на думку.

Тепер зареготала вся спальня.

— Хо-хо-хо!

— Облиште, Панасе Володимировичу.

— Вихователь! Ха-ха-ха!

— От жук!

А Япончик уже розійшовся