Республіка Шкід - Григорій Георгійович Білих

— Фактично, — басом озивається Купець, — усі дворянського звання. Не нижче.

— Он як, — каже Горобець. — Князів, значить, бачив. За ручку, може, здоровкався.

— І не тільки князів. Я й самого Миколу бачив.

— Миколу? — вигукує Окраєць. — Царя!

— Навіть дуже просто. Він до нас у корпус приїжджав, а потім я його часто бачив, коли в двірцевій церкві в олтарі прислужував. Ех, жисть тоді була — малина-ягідка!..

Купець зітхає:

— Проскурками харчувався!

— Проскурками?

— Авжеж, проскурками, — мовить Купець. — Смачні проскурки були в двірцевій церкві, чудові проскурки. Напхаєш, було, їх штук двадцять за пазуху, а потім з товаришами лопаєш. З маслом їли. Смачно.

Він мрійливо проводить рукою по лобі і знову зітхає:

— Тільки засипався дуже неприємно!

— Розкажи, — просить Японець.

— Розкажи, розкажи! — підхоплюють хлопці.

І Купець починає:

— Звичайно я, значить, у корпус тягав проскурки, — там їх і їли… А то поласився, прихопив масельця, думаю — в олтарі, десь у ризниці поснідаю. Ну от… На амвоні службу правлять, диякон «Спаси, господи, люди…» заспівує, а я складаний ножичок вийняв і проскурочки розрізую. Нарізав штук п'ять, маслом намазав, склеїв, хотів за пазуху класти, а тут, значить, батюшка, отець Веніамін, входить, хай йому трясця… Ну, я, звісно, всі проскурки на таріль і очі в стелю. А він мене на двірцеву кухню по окріп для причастя посилає. Приходжу я звідти з окропом — немає проскурок, забрали вже. Здрейфив я здорово. Усе сидів у ризниці і тремтів. А потім батя входить. У руках проскурка. Рука тремтить, як холодець. «Це що таке? — питає. — Га?» Ну, безумовно, мене в шию вигнали, і в корпусі, у карцері, дві доби пропрів. Виявляється, батя Миколі, самодержцю всеросійському, подавав проскурку, а половинка відклеїлась — і на підлогу… Конфузу, кажуть, було… Потіха!

Хлопці регочуть. У цей час деренчить дзвоник.

— Спати хряємте, — каже Горобець.

— Що це? — дивується Купець. — Так рано спати?

— Так, — відповідає Японець. — У нас закони суворі. Хоч не суворіші, звичайно, за кадетські, а все-таки…

У спальні згадують, що Купець не одержав від кастелянші постільну білизну. Кастелянша працює до шостої години, і пізніше білизну вже не одержиш.

— Дрібниці, — каже Японець. — Зберемо з усіх потроху… Виспиться.

Ліжок порожніх багато, збирають постіль: хто подушку, хто ковдру, хто простирадло дає. З подушок роблять матрац, і постіль у Купця виходить не гірша, ніж у інших.

Купець укладається, загортається в сіру ковдру й басить:

— На добраніч, бра!

Потім засипає, хропе, як кабан, і не чує приглушених розмов, які тривають за північ…

Уранці черговий проходить по спальні, дзвонить в сріблистий дзвоник. Вихованці схоплюються, швидко вдягаються і біжать в умивальню. Коли вся спальня вже на ногах, всі ліжка прибрані, ковдри складені вчетверо і лежать на подушках, черговий помічає, що новий вихованець четвертого відділення спить.

Черговий — першокласник Козлов, маленький, гугнявий, — біжить до офенбахівського ліжка й дзвонить над самим вухом Купця. Той прокидається, схоплюється і здивовано дивиться в обличчя чергового.

— Ти чого, сволото?

— Вставай, пора… Усі вже встали, чай ідуть пити.

Купець бридко лається, знову залазить під ковдру й повертається спиною до Козлова.

— Та вставай же! — тягне Козел.

Йому влетить, він дістане запис у «Літопис», якщо розбудить не всіх вихованців.

— Вставай, ти… — гугнявить він.

Купець раптом схоплюється, скидає з себе ковдру і з розмаху б'є Козла по щоці. Козел верещить, хапається за щоку і, вибігаючи з спальні, кричить:

— Накочу! Будеш битися, сволото!

Але скаржитися Козел не йде — фіскалів у Шкіді не люблять.

За хвилину Козел повертається в спальню з Японцем, якого він покликав для впливу на Купця.

— Гей, барон, вставай! — каже Японець, смикаючи Купця за плече.

Купець висовує голову з-під ковдри.

— Ідіть ви знаєте куди, а то…

Але він уже прокинувся.

— Чого будите? — похмуро басить він. — Котра година?

— Восьма, початок дев'ятої, — відповідає Японець.

— Чорт, — тягне Купець, але вже добродушно. — Раненько ж вас піднімають. У нас в корпусі й то о пів на дев'яту взимку будили.

— Гаразд, — каже Японець, — вставай.

— А я одного разу дядька побив, — згадує Купець. — Кузьмичем звали. Вже зорю програли, а я сплю… Він мене будить. А я йому раз — у вухо…

Купець мрійливо всміхається і висовує з-під ковдри ноги.

— Ходімо вмиватися, — каже Японець, коли Купець, напнувши мундирчик, застібає золоті ґудзики, які ще лишилися на ньому.

В умивальні домиваються тільки двоє. Костець стоїть біля вікна й відмічає в зошиті тих, хто умився.

— Як прізвище? — питає він у Купця, потім додає: — Зніми куртку.

Купець неохоче знімає мундир і неохоче, ліниво обполіскує обличчя й шию.

Халдей для першого разу поблажливо оглядає, як він умився, і ставить у зошиті позначку.

— Ну, хлопці, — каже після чаю товаришам Японець. — Барон наш — здоровило… Держимордою буде, хоч і добродушний.

А добродушність Купця з'ясовується того ж дня.

Купець іде в гардеробну одержувати білизну. Там він знімає з себе кадетський мундир і обтріпані штани кльош і одягається в казенне — полотняні штани й сорочку.

Кастелянша Лимкор (Лимонна корочка), або Амвон (Американська вонючка), — стара діва, яка любить інколи від нудоти порозмовляти з вихованцями, — розпитує Купця про його життя.

— Тварин любиш? — питає вона, бо сама пристрасно любить собак і котів.

— Люблю, — відповідає Купець. — Я всіх тварин люблю — і собак, і котів, і людей.

Амвон розповідає про це вихователям, а ті — товаришам Купця.

За Купцем залишається репутація дужого, запального, але добродушного хлопця.

У Шкіді, а особливо в четвертому відділенні, він дістає диктаторські повноваження і має великий вплив у справах, які вирішуються силою. Однокашники звуть його жартівливо-шанобливо — Купа, а вихователі — «ледарем першої гільдії».

Вчитися Купець не любить.

ПОЖЕЖА

Ювілейний бенкет. — Жаринка з буржуйки. — Живий небіжчик. — Руки вгору. — Драма з дверною ручкою. — Обгоріле дітище. — Нове «Дзеркало».

Десята година вечора. Хрипко пробрякав годинник. Дзвенить дзвоник.

Втомлена Шкіда йде спати після довгого, сліпого зимового дня, нескінченних уроків і носіння дров.

Затихає будинок, поринаючи у дрімоту.

Чергова вихователька — німка Еланлюм — задоволена. Сьогодні вихованці не бешкетують. Сьогодні нони тихо вкладаються в ліжка й одразу засинають. Не чути диких викриків, ніхто не б'ється подушками, всі нараз стали слухняні, спокійні іі тихі…

Такий настрій у вихованців буває рідко, і Еланлюм дужо задоволена, що це сталося саме під час її чергування.

Її помічник — гладкий, білявий, схожий на жінку чоловік, вихователь на прізвисько Шершавий —