Республіка Шкід - Григорій Георгійович Білих

— Не клей горбатого, Афоню. Де ж це видано, щоб вихователь на сторожі стояв, поки вихованці крадуть картоплю з кухні! Хо-хо-хо!

Косецький зблід. І, раптом підскочивши до Японця, схопив його за комір:

— Що ти сказав? Повтори!

Япончик під загальний регіт, безсило борсаючись, пробував ухилитися:

— Та я нічого!..

— Що ти сказав? — шипів Косецький, а спальня, сприйнявши спочатку вихватку вихователя як жарт, тепер насторожилася.

— Що ти сказав?

— Боляче! Пустіть! — прохрипів Японець, задихаючись, і враз, розсердившись, уже гаркнув: — Пустіть, кажу! Що сказав? Сказав правду! Крадеш з нами, так нічого кирпу гнути, а то розстрибався, як блоха.

— Блоха? А-а-а! То я блоха?.. Ну добре, я вам покажу! Якщо ви не розумієте товариського ставлення, я вам покажу!.. Мовчати!

— Мовчимо-с, ваша ясновельможність, — поштиво мовив Громоносцев. — Ми завжди мовчимо, ваша ясновельможність, де вже нам розмовляти…

— Мовчати!!! — дико заревів халдей. — Я вам доведу, що я вихователь, я примушу вас говорити інакше. Негайно спати, і щоб ні слова, а то все знатиме Вікмиксор!

Двері грюкнули, і все затихло.

Спальня придушено реготала, істеричний Японець, задихаючись в подушці, не витримав і, глухо схлипуючи, простогнав:

— Ой! Не можу! Уморив Косецький!

Раптом двері відчинились, і пролунав голос халдея:

— Єонін, завтра без обіду.

— За що? — обурився Японець.

— За розмови в спальні.

Двері знову зачинилися. Тепер сміялась уся спальня, але без Єоніна. Тому вже не було смішно.

Хвилин через п'ять, коли все заспокоїлося, Циган раптом тихенько мовив:

— Хлопці, Косецький закомизився, тому давайте змінимо йому прізвисько, замість графа Косецького зватимемо граф Кособузецький!

— Громоносцев, завтра без обіду! — долинуло з-за дверей, і одразу ж почулося, як віддаляються кроки.

— Сволота. Під дверима підслуховував!

— Ну й зараза!

— Сам краде і ще ображається, бач який чистенький, та ще й карає!

— Війну Кособузецькому! Війну!

Обурення хлопців не можна було й описати. Незрозуміло, чому раптом халдей обурився, але ще більше озлобило те, що він підслуховував під дверима.

Навіть серед вихованців вважалося, що підслуховувати — це підлість, а тут раптом підслуховує вихователь.

— Ну, гаразд. Без обіду залишати, та що лягавити! Все. Ти ще згадаєш нас, Косецький. Згадаєш, — погрожував розлючений Циган.

Одразу ж відбулась екстрена нарада, на якій одноголосно постановили: вранці підняти бузу в усій школі і зацькувати Косецького.

— Згадаєш нас! Згадаєш, Кособузецький!..

Спальня заснула пізно, і, засинаючи, добрий десяток голів вигадував план помсти халдею.

♦

Різкий дзвінок і грізний окрик «вставайте» відразу розбудив спальню старших.

— Якщо хто лежатиме до мого повторного приходу, того залишу без чаю! — вигукнув Косецький і вийшов.

— Ага. Він теж оголосив війну, — посміхнувся Янкель, але, не ждучи «повторного приходу» халдея, почав квапливо вдягатися. Проте майже половина спальні ще лежала в напівдрімоті, коли знову пролунав голос Косецького.

Вихователь ураганом увірвався в спальню і, побачивши, що дехто лежить, почав люто стягувати ковдри, потім підлетів до Єоніна, який ще спав, і став його трясти:

— Єонін, ти ще в ліжку? Без чаю!

Япончик відразу прокинувся. Він хотів було вступити в суперечку з халдеєм, але той уже зник.

— Без чаю? Ну, гаразд! Ми тобі так зіпсуємо апетит, що у тебе і обід не полізе в рот, — сказав він зловтішно.

Спальня була збуджена. Тільки-но повставали — зараз же почали розкачувати складну машину бузи.

Горобець помчав агітувати до молодших, ті відразу ж погодилися.

Головні агітатори — Янкель, Японець і Циган — подалися в третє відділення і вже незабаром успішно виступали там.

Війна почалася з ранкового вмивання.

Косецький стояв на кухні і всіх, хто вмивався, відмічав у зошиті.

Раптом од їдальні показалася процесія. Йшло чоловік п'ятнадцять, витягнувшись у довгий ряд. Вони бадьоро махали рушниками.

Потім хлопці почали поважно проходити повз халдея, викрикуючи по черзі:

— Здра-

— стуйте,

— Па-

— пасе

— Володи-

— мировичу,

— граф

— Ко-

— со-

— бу-

— зецький! — смаковито закінчив останній.

Халдей сторопів, смикнувся було, маючи намір піймати винуватця, але, згадавши, що бешкетує не один, а всі, стримався і обмежився попередженням:

— Якщо це повториться, покараю весь клас.

У відповідь почувся дружний регіт усіх присутніх:

— О-го-го! Апика-воїн!

— Підожди. Заробиш!

Незважаючи на ці погрози, Косецький не відступився від свого. Єонін залишився без чаю, і це ще більше озлобило хлопців. Вони почали діяти.

День видався гарний. Сонце пекло як ніколи, але коло ставка було затишшя. Звичайного купання не було. Зате біли переліска панувало велике пожвавлення.

Спритні шкідці дерлися по дубових стовбурах по жолуді, збивали їх палицями, камінням і чим тільки можна було.

Тут же внизу друга партія повзала по землі і збирала міцні зелені ядра в кепки, в наволочки і просто в кишені.

Навіщо вони готували такі запаси жолудів, з'ясувалося трохи згодом.

Косецький, задоволений ранковою тишею в школі, вирішив, що хлопці заспокоїлися. Щиро кажучи, він ждав трипалої і важкої боротьби і надзвичайно здивувався та ирндів, що все так скоро кінчилося.

Тихо посвистуючи, він вийшов у двір, пройшов до ставка і сів на березі, мружачись під яскравим сонцем.

Я ом у раптом захотілося викупатися.

Недовго думаючи, він роздягнувся і стрибнув у воду.

Свіжа волога приємно холодила тіло. Косецький доплив до середини ставка і, як молодий, пустотливий тюлень, пірнув, намагаючись дістати до дна.

Нарешті він вирішив, що пора вже вилазити, і повернув до берега.

Раптом щось сильно стукнуло його по потилиці. Стало боляче, ніби вдарили каменем. Косецький оглянувся, але навколо було все спокійно і наче нерухомо. Нараз він побачив маленький жовтенький жолудь, що гойдався на воді.

«Жолудем хтось запустив», — подумав халдей, але повий удар примусив його діяти й думати швидше.

Він поплив до берега.

Лясь. Лясь. Одразу два жолуді вдарили його у скроню і в потилицю. Становище ставало критичне.

«Треба скоріше вдягтися. Тоді можна буде зловити негідників», — подумав Косецький. Однак роздуми його перервав новий удар у скроню, такий сильний, що жолудь, одлетівши від голови, застрибав по воді, а сам Косецький мов куля вискочив на берег.

Навкруги, як і раніше, стояла мертва тиша.

— Стривайте ж! — пробурмотів Косецький і кинувся до кущика, за яким лежав його одяг.

— О чорт!

Раз за разом у спину йому вдарило п'ять чи шість твердих, як камінь, жолудів.

«Скоріше б одягнутися», — подумав вихователь, добігши до куща, і враз холодна дрож пересмикнула його тіло.

Одягу за кущем не було.

Косецький, не тямлячи себе, огледівся навколо, все ще не вірячи, що його одяг пропав.

Він зупинився, безпорадний, не знаючи, що робити. Він відчував, що на нього дивляться звідкілясь десятки очей, стежать за ним і сміються.

Ніби на підтвердження його