Маленька Відьма та Кір - Олексій Надемлінський

— Ох і влетить же йому від батьків і за вітальню, яку ми розтрощили, і за машину! — зауважила вона, звертаючись до Кіра.

— Ти ще про ворота забула, — нагадав той.

Розв’язка

— Не влетить, — почула Марина за своєю спиною незнайомий чоловічий голос.

Дівчинка швидко обернулася. На неї дивився сивий дідусь. Щось в ньому було знайоме. Він був дуже схожий на вершника, що сидів на Легасі, але водночас вони були різними.

— Не лякайся, — сказав дідусь. — Я — твій друг. Я прийшов по книгу… — і поглянув на дівчинку добрими очима.

— Мечі та Скринька Верліоки теж не завадять, — додав він.

Чомусь Маринка одразу повірила йому. Вона простягла старому книги, тоді подала три мечі і скриньку.

— А чому Славкові не влетить? — запитала Марина. — Джин там такого безладу наробив!

— Ви теж постаралися, — відказав старий. — Але не турбуйся, звичайні люди, які так чи інакше причетні до цієї історії, вже забули про неї. Та й вітальня, про яку ти так турбуєшся, уже відновлена. Там наші чарівники постаралися.

— Зрозуміло, — сказала Маринка і, приховуючи збентеження, попрохала: — А можна зробити так, щоб Славко бодай хоч щось пам’ятав?

Тінь усмішки промайнула по зморшкуватому обличчю старого.

— І це все, про що ти просиш? — запитав він.

— Та… так.

Старець похитав головою:

— Ти зробила велику послугу всім магам і чарівникам, а просиш як нагороду таку дрібницю… Втім, кожен вибирає свій шлях. І кожен йде своїм шляхом… Ось тобі дар волхвів.

І з цими словами старий простягнув дівчинці меч Азот.

— Дякую, — сказала Маринка. — Тільки боюся, що мама сварити буде… Та й навіщо він мені? — Марина була збентежена таким даром… Дивний дар для дівчинки, навіть для відьми.

— Не турбуйся, — заспокоїв її старий. — Азот вміє бути невидимим простим людям, тому мати тебе сварити не буде. А відповіддю на твоє питання буде те, що ти вже вибрала свій шлях. Правда, ще до кінця не усвідомила його. І на цьому шляху Азот неабияк знадобиться тобі.

І з цими словами старий зник. Зникли і всі артефакти, лишився тільки Азот. А Маринка відчула, що вона буквально переповнилася магічною енергією: мабуть, старий передав їй частину своєї енергії, але не захотів про це нагадувати. Та зараз дівчинку непокоїло інше.

— І що він мав на увазі? — міркувала вголос Маринка.

— Ти про меч? — озвався кіт. Схоже, він почав приходити до тями.

— Так.

— Ти зробила велику послугу всім магам і чарівникам, а просиш як нагороду таку дрібницю… Втім, кожен вибирає свій шлях. І кожен йде своїм шляхом… Ось тобі дар волхвів.

І з цими словами старий простягнув дівчинці меч Азот.

— Дякую, — сказала Маринка. — Тільки боюся, що мама сварити буде… Та й навіщо він мені? — Марина була збентежена таким даром… Дивний дар для дівчинки, навіть для відьми.

— Не турбуйся, — заспокоїв її старий. — Азот вміє бути невидимим простим людям, тому мати тебе сварити не буде. А відповіддю на твоє питання буде те, що ти вже вибрала свій шлях. Правда, ще до кінця не усвідомила його. І на цьому шляху Азот неабияк знадобиться тобі.

І з цими словами старий зник. Зникли і всі артефакти, лишився тільки Азот. А Маринка відчула, що вона буквально переповнилася магічною енергією: мабуть, старий передав їй частину своєї енергії, але не захотів про це нагадувати. Та зараз дівчинку непокоїло інше.

— І що він мав на увазі? — міркувала вголос Маринка.

— Ти про меч? — озвався кіт. Схоже, він почав приходити до тями.

— Так.

— А ти витягни його з піхов, — порадив Кір. — Бачиш — на ньому два леза?

— Бачу. Ну то й що? — запитала Маринка.

— А те, що звичайний меч може вражати, а може і захищати. А от Азот — дивовижний меч. Він може захищати, а може і зцілювати… Усе, я втомився, далі думай сама. Ти вже не маленька — он як з огром і джином впоралася.

Звідкілясь матеріалізувався Домовик.

— Вітаю вас! — вигукнув він. — Ви навіть не уявляєте, скільки зараз розмов про ваші подвиги!

Тоді перевів подих і вже геть іншим голосом додав:

— Але перейдімо до хатніх клопотів: телефонувала твоя мама. Цікавилася, як у тебе справи. Я їй сказав — звісно, твоїм голосом, — що у тебе все гаразд.

Із кишеньки виглянула Коловерша і зауважила:

— А з тебе неабиякий секретар вийде.

— А чому би й ні, — відказав Домовик. — Треба ж хоч комусь стежити за порядком! А ти чим заклопотана? — звернувся він до Маринки.

Дівчинка важко зітхнула:

— Шкода, що підкова Легаса розкололася, — сказала вона.

Домовик усміхнувся:

— Покажи!

Маринка смикнула шнурок, який усе ще висів у неї на шиї. На її подив, підкова Легаса висіла на кінці шнура, мов нічого й не було.

— Як же так? Я не розумію… — здивувалася Марина.

— А тут і розуміти нічого — такі артефакти, як підкова Легаса, легко не руйнуються.

Потім Домовик став серйозним. І швидко забурмотів, утупившись поглядом у підлогу:

— Я тут… з нагоди перемоги… дещо… Словом, ходімо, напою вас чаєм домовиків. Тільки ви нікому не кажіть — а то засміють: не заведено у нас чаєм поїти когось із чужого роду-племені… Скажуть, що я геть з глузду з’їхав…

Чай у Домовика

Чаювання в теплому і дружньому товаристві усім припало до смаку. Всі поводилися так, наче вперше зустрілися після довгої розлуки. Коржики, що їх десь роздобув Домовик, були навдивовижу смачні. А от чай…

Спершу Маринка дізналася, що чай у домовиків особливий — він набуває такого смаку, якого хоче господар чашки. Щоправда, спільне чаювання було трохи зіпсоване котом — чай із його чашки відгонив густим рибним запахом. Утім, до цього всі незабаром звикли і перестали зважати на таку дрібницю.

У розпалі чаювання задзвонив телефон Маринки. Вона піднесла мобілку до вуха.

— Це Славко, якщо ти не забула такого, — почула вона.

— Зовсім ні! — вихопилося у Маринки.

Проте вона зразу опанувала себе і діловито запитала:

— Тобі щось треба?

— Як сказати… Розумієш, мені тут «глибокі» залишили колекцію монет. То чи не могла б ти підказати, що мені з нею робити?

— А що хочеш, — безтурботно відповіла Марина. — Утім, я зараз…

Вона заглянула поверх часу, і їй відкрилося, що колекція не принесе Славкові суттєвих неприємностей — в усякому разі найближчим часом.

— Нехай собі лежить, де і лежала, — сказала вона.

— Зрозумів, — відказав Славко. — Дякую.

— Тільки у птахів більше не стріляй, — раптом сказала Марина.

Вони попрощалися.