Маленька Відьма та Кір - Олексій Надемлінський

Якийсь час Славко розглядав їх, не відчуваючи ані найменшого страху чи огиди, а потім запитав:

— Хто ви?

— Ми — «глибокі», — відповіли дивні істоти дружним хором. Славко мимохіть зауважив, що у них дуже приємні голоси.

А «глибокі» продовжували:

— Ми живемо в глибинах вод, печер і взагалі в будь-якій підземній порожнечі. Ти викликав нас заклинанням великої книги «Некрономікон». Відтепер ми твої слуги. Наказуй!

— А що ви можете? — запитав хлопець.

— Можемо діставати скарби з-під землі і з дна морського… можемо… можемо… ми можемо виконувати будь-який наказ нашого повелителя…

Потім вони так само дружно і злагоджено взялися приємними голосами оспівувати розум та красу Славка. Хлопець слухав їх і розумів, що це звичайнісінькі лестощі. І все ж ці лестощі з кожною хвилиною було слухати все приємніше і приємніше. Проте, як людина самокритична і ділова, він змусив себе перевести розмову на інше. Тож запитав:

— І багато скарбів під землею?

— О, багато! Коштовності та монети, зброя та золото, — солодко заспівали «глибокі». — Що дістати для нашого повелителя?

У Славкові прокинувся колекціонер. І він віддав «глибоким» свій перший наказ:

— Принесіть мені по одній монеті, що зберігаються під землею!

— Уже виконуємо! — проспівали «глибокі».

Через кілька днів Славко став володарем найбільшої колекції монет у світі. Але дивно — чомусь він розглядав її без особливого захоплення. Хіба що подумав: «Якби батько дізнався, скільки коштує ця колекція, то, мабуть, повісився б від заздрощів. Проти мене він жебрак!»

Славко і сам навіть не здогадувався про вартість своєї колекції. Але не це було для нього важливим. Виявилося, що керувати такими покірними істотами, як «глибокі», надзвичайно приємно. Це дуже нагадувало комп’ютерну стратегію. Тільки тут його піддані були не віртуальними, а реальними. Він наказав заховати колекцію монет на горищі будинку, куди, крім нього, ніхто не заглядав.

«Глибокі» слухняно потягли вісімнадцять важких скринь на горище. А коли вони спустилися звідтіля, Славко віддав новий наказ:

— Дізнайтеся, як моя мати відпочиває на Канарах.

Через кілька днів «глибокі» повернулися і повідомили, що зараз там вода холодна і його мати віддає перевагу прогулянкам на яхті у товаристві якогось мускулястого блондина.

«Мало їй було пригод з Баскетболістом», — подумав Славко. У голові мимохіть зринув материн голос: «…Твою рідну матір трохи не втопили, а він, бач, дивиться на неї як баран на нові ворота!»

Образа на матір знову прокинулася в ньому. Особливо за «барана» і «ворота». І він наказав «глибоким» розгойдати яхту так, щоб мати скупалася в морі. Він не бачив, як це сталося, і тому не зазнав повною мірою вдоволення від помсти. Зате як було приємно керувати та наказувати!..

А в кімнаті охоронців тим часом панувала метушня: почали виникати збої у роботі камер стеження за подвір’ям: якісь дивні іскри раз у раз пробігали по екрану моніторів. Якби охоронцям сказали, що це не перешкоди, а просто дивні зелені істоти, то вони нізащо у це не повірили б. Вони б вважали, що той, хто це каже, — божевільний. Адже більшість людей думає, що коли хтось бачить «зелених чоловічків», то це поганий симптом… Вкрай поганий.

Доки Славко роздумував, яку б іще роботу загадати «глибоким», вони безнастанно вихвалювали його:

— Наш пан і повелитель такий сильний та всемогутній… Відкрий, повелителю, Скриньку Верліоки… Покажи нам свою справжню силу…

Врешті-решт Славко здався і підняв покришку. Зі скриньки вилетіло щось на зразок крилатих акул. «Глибокі» заплескали в долоні і аж застрибали від радості. І почали лестити ще наполегливіше:

— З нашим повелителем ніхто не зрівняється у силі та мудрості…

…Цунамі в Індійському океані накрило кілька островів. Постраждало кілька десятків тисяч осіб…

…Охоронці телефонували у фірму, яка обслуговує систему відеоспостереження. Але за дивним збігом обставин жоден з п’яти телефонів не відповідав. Охоронці занервували…

А насправді нервувати треба було не їм, а синові господаря будинку, Святославу. Непомітно для самого себе він із хазяїна перетворився на раба. Його зачарували «глибокі» своїми лестощами. На їхнє прохання, яке більше скидалося на наказ, Славко ще двічі відкривав Скриньку Верліоки.

…Людський світ котився до краю прірви…

…А відомий нам джин сидів на паркані, прихований магією невидимості, і дивився на те, що відбувається, з недоброю посмішкою.

Частина п’ята

Сутичка

У похід

— Ходімо. Чого тягнути кота за хвіст? — сказала Маринка.

— Не треба мене тягнути… тим більше за хвіст. Досить того, що мені вже і так боки нам’яли. Тільки я зараз, з вашого дозволу, трансформуюся, — важко зітхнув Кір.

Маринка була вже в заговореній сорочці. Вона не підходила дівчинці за розміром, і виглядала на ній радше справжнісінькою сукнею.

Кіт між тим незграбно перекинувся через голову. У повітря здійнявся стовп чорної шерсті. А за мить перед Маринкою сидів уже не кіт, а доволі симпатичний молодик, якому, на жаль, додавала літ неприродна чуприна. Вона була сива, як у столітнього діда. Молодик скривився і потер те місце, яким не дуже вдало приземлився під час свого перекидання.

— Як же я не люблю цього! — пробурмотів він.

— Кір… ой, а як тебе тепер називати? — запитала Маринка.

— Можеш і надалі кликати Кіром… а можеш Костиком, — молодик з цікавістю розглядав свої руки.

Потім він підвівся на ноги і знову пробурмотів:

— Як же я не люблю цього! Ходити на двох лапах… як в цирку. Гаразд, пішли, бо моя магія не залізна і вічно час тримати не зможе…

Кір уже був біля дверей, коли Домовик зупинив його:

— Стривай! — вигукнув він. — Трохи не забув. Візьми ось це…

І простягнув Кірові круглу свинцеву кульку. Той підозріло оглянув її та поцікавився:

— Що це?

— Куля Івана Сірка, — відказав Домовик. — Та, якою він самого чорта порішив. В усякому разі так стверджував гном, який мені її віддав. Я не впевнений, але… схоже, той гном боявся, що у нього кулю віднімуть…

— І ти весь час мовчав? — обурився Кір-Костик. — Ну, знаєш!

Домовик виправдовуватися не став. Він звернувся до Коловерші:

— Візьми у мене частину енергії — мені вона ні до чого, а вам стане в пригоді. Мені тільки трохи залиш, бо маю вирішити одну дрібну проблему.

Коловерша гучно втягнула повітря кирпатим носом, підійшовши до Домовика впритул. Він значно зменшився і став напівпрозорим. А от Коловерша — навпаки, стала чи не вдвічі більшою.

— Дякую, — сказала вона.

— Та чого