Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Дитячі книги » Артеміс Фаул - Йон Колфер

Артеміс Фаул - Йон Колфер

Читаємо онлайн Артеміс Фаул - Йон Колфер
у бородавчастого був не дуже веселий. З усіх дірок на голові здіймався дим. Може, гоблін і вогнетривкий, та вогняна куля добре прочистила йому внутрішні трубки. Він закрутився, немов серпантинова стрічка, і впав долілиць на цементну підлогу. Щось хруснуло. Мабуть, гоблінів ніс.

Реакція решти гоблінів була не дуже оптимістичною.

— Дивись, що ти накоїв із нашим босом!

— От смердюк!

— Давайте його підсмажимо.

Мульч відступив іще далі. Він сподівався, що гобліни перелякаються, щойно їхнього ватажка виведуть із гри. Але ж ні. Доведеться Мульчеві піти проти своїх правил і вступити в бійку.

Він роззявив рота і стрибнув уперед, схопивши зубами голову найближчого гобліна.

— О-ой, відчепись! — закричав той. — Відчепись, а то пожалкуєш!

Інші завмерли, не розуміючи, що робити далі. Усі знали, що можуть заподіяти гномські кутні зуби гоблінській голові. Видовище не з приємних.

У кожного в руці з’явилася вогняна куля.

— Попереджаємо!

— Усіх нас не з’їси, смердючко!

Мульч ледь утримався, щоб не відкусити голову. Це найсильніший інстинкт гномів, генетична пам’ять, отримана за тисячу літ риття тунелів. Шансів у нього було не так уже й багато. Гобліни наступали, а вдіяти він нічого не міг, бо рот був зайнятий.

Раптом двері камери відчинилися, і цілий загін офіцерів ЛЕП заполонив маленький простір. Мульч відчув біля скроні холодний метал пістолета.

— Виплюнь в’язня, — наказав голос.

Мульч радісно підкорився. Весь укритий слиною гоблін повалився на підлогу.

— А ви, гобліни, приберіть свої кулі!

Одна за одною кулі згасли.

— Я не винен, — забубонів Мульч, указуючи на бородавчастого. — Він сам напросився.

Офіцер сховав зброю і дістав наручники.

— Мені байдуже, що ви там робите одне одному, — сказав він, розвернув Мульча спиною і защепнув на ньому наручники. — Якби моя воля, я б вас усіх зібрав у великій кімнаті й повернувся б за тиждень,щоб прибратися. Але командир Рут бажає бачити тебе над землею якомога скоріше.

— Якомога скоріше?

— Цієї ж секунди, або навіть іще раніше.

Рута Мульч знав. Командир улаштував йому кілька відпусток у казенному готелі. Якщо Джуліус захотів його бачити, то вже певне не для того, щоб пригостити віскі або подивитися разом фільм.

— Зараз? При сонячному світлі? Я ж згорю!

Офіцер ЛЕП розсміявся.

— Там, куди тебе відвезуть, денного світла немає, приятелю. Там зовсім нічого немає.

Рут чекав на гнома в порталі часового поля. Цей портал був іще одним винаходом Фоулі. Ельфи могли заходити і виходити із зони зупинки часу, не пошкодивши поле. Це означало, що хоча і на доставку Мульча пішло добрих шість годин, до маєтка Фаулів гном потрапив би через кілька секунд після того, як Рут за ним послав.

На територію, де зупинили час, Мульч ступив уперше. Він стояв і дивився, як за ледь помітним мерехтливим куполом вирує життя. З неймовірною швидкістю пролітали автомобілі, ураганні вітри гарячково проганяли небом хмари.

— Мульче, негіднику ти малий, — проревів Рут. — Можеш зняти цей костюм. Поле захищає від ультрафіолетових променів, як мені сказали.

Перед посадкою в транспортер гному видали світломаскувальний костюм. Хоча гноми і мали цупку шкіру, вони були напрочуд чутливі до денного світла і отримували опіки після трьох хвилин перебування під променями небесного світила. Мульч стягнув із себе вузький комбінезон.

— Радий тебе бачити, Джуліусе.

— Для тебе — командир Рут.

— Уже командир. Чув. Помилка в паперах, еге ж? Рут так клацнув зубами, що аж сигара зламалася.

— Немає часу слухати твої образи, в’язню. І єдина причина, чому мій чобіт зараз не на твоєму лобі, це те, що я маю для тебе роботу.

Мульч спохмурнів.

— В’язень? Знаєш, Джуліусе, у мене є ім’я.

Рут нахилився до гнома.

— Не знаю, в якому казковому світі ти живеш, але в реальному світі ти злодій, і моє завдання — зробити твоє життя якомога неприємнішим. Якщо хочеш до себе особливого ставлення лише через те, що я п’ятнадцять разів тебе заарештовував, то забудь.

Мульч потер зап’ястки, на яких лишилися глибокі сліди від наручників.

— Гаразд, командире. Немає потреби так сердитися. Я вам не вбивця якийсь, просто злодій.

— Я чув, що ти мало не перетворився на вбивцю у своїй камері.

— Не моя вина. Вони на мене першими накинулися.

Рут засунув до рота нову сигару.

— Ну і біс із ним. Слухай мене і не смій нічого красти.

— Так, сер, — не моргнувши оком відрапортував гном. Навіщо йому щось красти? Він уже поцупив пропуск Рута, коли той утратив пильність і нахилився до нього.

Вони пройшли повз офіцерів Служби Вилову і попрямували до головного входу.

— Бачиш маєток?

— Що за маєток?

Рут зупинився.

— Зараз не час для жартів, в’язню. Минула вже половина відпущеного нам часу. Іще кілька годин — і один із моїх найкращих офіцерів зникне в синьому спалаху!

Мульч знизав плечима.

— Мене не обходить. Не забувайте, я простий злочинець. І до речі, я знаю, чого ви від мене хочете. І відповідь — ні.

— Ми ж із тобою іще ні про що не говорили.

— І так зрозуміло. Я залізаю в будинки. Це будинок. Ви залізти туди не можете, бо втратите свою магічну силу. Моя ж сила давно зникла. Як два і два.

Рут виплюнув сигару.

— Хіба в тебе немає сумління? Усе наше життя під загрозою.

— Не моє життя. Що ельфійська тюрма, що людська. Мені байдуже.

Командир замислився.

— Гаразд, негіднику. Скорочу твоє ув’язнення на п’ятдесят років.

— Вимагаю амністії.

— Тільки уві сні, Мульче.

— Або так, або ніяк.

— Сімдесят п’ять років під мінімальним наглядом. Або так, або ніяк.

Мульч удав, що розмірковує. Не так уже й погано, враховуючи те, що він усе одно збирався втікати.

— Одиночна камера?

— Так, так. Одиночна камера. Ну що, берешся?

— Добре, Джуліусе. Лише тому, що ти попросив.

Фоулі шукав підходящу іридокамеру.

— Кольору лісового горіха, здається. Може, трохи жовтуваті. У вас вражаючі очі, пане Мульче.

— Дякую, Фоулі. Мама завжди казала, що це найкрасивіше, що я маю.

Рут міряв кроками кабінет.

— Чи ви двоє усвідомлюєте, що в нас обмаль часу? До біса колір. Просто видай йому камеру.

Мініатюрним пінцетом кентавр витяг із розчину об’єктив.

— Це не для краси, командире. Чим більше колір схожий на рідний, тим менше перешкод отримаємо.

— Хай там що,

Відгуки про книгу Артеміс Фаул - Йон Колфер (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: