Слід веде до моря - Володимир Кирилович Малик

Хвостенко, нарешті, зрозумів, що йому загрожує небезпека. Він злякано скрикнув і подерся по руїнах угору. Знизу до нього з ножем у руці підбирався Дзвонар. Ось вони зупинились обидва. Потім Дзвонар кинувся вперед…

Юрко сполотнів. Треба Владику допомогти. Але як? Кинути напризволяще Марту? Чи в безпеці вже вона? А потім — як допомогти? Крім каміння, під рукою нічого нема.

Владик уже досягнув найвищої точки на стіні. Далі тікати нікуди. Попереду — море, позаду — переслідувач. Він ось-ось наздожене хлопця.

Тоді Юрко кинувся Владику на допомогу. По кам'яних сходах центральної вежі видерся швидко нагору і спинився метрів за двадцять від Хвостенка. Схопив камінь і пошпурив на Дзвонаря. Той ухилився і, люто лаючись, подерся знову вгору.

— У море! Плигай у море! — гукнув Юрко.

Хвостенко безпорадно оглянувся навкруги. Побачивши Юрка, криво усміхнувся. Його лице зблідло. З одного боку, внизу, — каламутні хвилі. З другого — Дзвонар з ножем у руці.

— Плигай мерщій! — скрикнув Юрко.

Хвостенко гаявся, метався на вузькому шпилі вежі.

Дзвонар виліз на стіну, перестрибнув через двометровий пролом і спинився за п'ять кроків від хлопця. Блиснув проти сонця ніж.

Хвостенко відсахнувся, оступився — і з криком упав у море. Юрко залишився сам на сам з ворогом.

— Ну, щеня, вважай, що й тобі капут! Свідків я не залишаю!

Важко дихаючи, лаючись, Дзвонар кинувся до хлопця.

Не довго думаючи, Юрко перестрибнув на зовнішню стіну і по ній поліз на вежу.

Дзвонар розгадав його намір і кинувся навперейми. Тепер порятунок залежав від швидкості, — і Юрко помчав по широкому карнизу вежі до того місця, де вона кутом виступала далеко в море. Залишалося ще якихось три-чотири кроки, і він міг, не ризикуючи скрутити собі в'язи на підводному камінні, плигнути в воду. Але Дзвонар, бачачи, що хлопець вислизає у нього з рук, схопив важку цеглину і кинув у нього.

— Не втечеш, поганцю! — прохрипів злісно.

Юрко схитнувся: вдарило в голову.

«Тільки б не впасти на каміння!» — майнула думка.

Непритомніючи, він змахнув руками і плигнув униз, намагаючись якнайдужче відштовхнутись ногами від вежі.

Холодна вода освіжила його. Він отямився, виринув на поверхню. Болю не відчував.

Лише очі заливало каламутною хвилею, і вода зарожевіла від крові.

Ухопившись за слизький, покритий мулом і тванню камінь, підтягнувся до подзьобаної, ніздрюватої стіни — заховався в глибокій виямці, під гранітним карнизом, причаївся.

Від зубчастих стін на море падала різка тінь, то бандит перехилився вниз і вдивлявся в воду, чекаючи, чи не вирине хлопець на поверхню. Але не діждавшись зник.

Та це навело Юрка на думку, що Дзвонар припливе сюди на човні, щоб пересвідчитись у їхній загибелі. Треба знайти надійнішу схованку.

Він поволі поплив попід стіною.

За рогом зненацька здибав Владика Хвостенка, який одною рукою тримався за виступ у стіні. З другої сочилася кров.

— Поранений? — запитав Юрко.

— Ударився об камінь, — крізь зціплені зуби відповів Хвостенко, уникаючи дивитися Юркові в очі. — А ти теж?

— Мене — цеглиною в голову. Болить. Ніби джмелі гудуть. Та то пусте! Зараз нам треба десь заховатися. Ти зможеш пливти?

— Спробую…

Вони поволі попливли попід стіною. Незабаром наткнулись на вузьку бійницю. Насилу протиснулися туди й опинилися у чималому темному приміщенні з низьким похмурим склепінням. Тут було холодно, як у погребі. Вода сягала пояса.

Допомігши Хвостенкові знайти мілке місце, де можна було присісти, Юрко повернувся до бійниці. Почувся плескіт весел і глухий гомін. Човна ще не видно, і Юрко боявся виглядати, щоб не виявити себе. Зате він зразу пізнав Глечиків голос:

— Пливімо звідси! Подалі від гріха! — говорив старий. — Ти ж бачиш, що їх ніде немає. Чого тобі ще треба?..

— Чекай, то, здається, кров?

— Де?

— Он, на камені!..

Голоси замовкли. Потім заговорив Глечик.

— Справді кров! Ти убив його, Стасику!

— Одного напевне. А де ж другий? Якщо живий, то повинен бути десь поблизу…

Бандити, мабуть, не помітили отвір у стіні над водою, і човен проплив мимо.

Щоб переконатись, що небезпека минула, Юрко обережно визирнув з бійниці.

В ту ж мить почувся Дзвонарів голос:

— Осьде він! Я так і знав, що там хтось ховається! Тепер не втечеш, голубчику!

Юрко метнувся назад. Причаївся за стіною.

До бійниці пристав човен.

— Вилазь, хлопче! — крикнув Дзвонар, перехиляючись через борт. — Краще буде! Вилазь!

Юрко мовчав.

— А-а, не хочеш вилазити? Ну, я тебе сам дістану!

Дзвонар обережно, щоб не перекинути човна, зліз у воду.

Юрко затис у руці цеглину, ладен битись на смерть.

Хвостенко підвівся і, теж взявши камінь, став по другий бік отвору.

Юрко витер мокрим рукавом кров з обличчя. В голові шуміло. Щоб не впасти, він обіперся на холодний слизький камінь.

Під склепінням зненацька потемніло. Почулося сопіння і плескіт води.

Хлопці нагнулись до отвору. І відсахнулись нажахано: в бійницю, вирячивши очі, силкувався протиснутись мокрий страшний Дзвонар.