Слід веде до моря - Володимир Кирилович Малик
«Ага, чортів Хвіст, засипався! — зловтішно подумав Юрко. — Ну, попрій! Побачимо, що з того буде! Це тобі не кулаком штурляти в обличчя! Тут кумекати треба!»
Та враз йому стало соромно. Як це нікчемно — отак зловтішатися.
Юрко трохи повагався. Потім його вказівний палець ковзнув по Хвостенковій контрольній роботі.
— Тут плюс, а не мінус… Перевір!
Хвостенко в першу мить не звернув уваги, звідки надійшла неждана допомога. Він задумався, перебіг поглядом свої записи і, переконавшись, що там справді описка, рвучко поставив плюс. Потім підвів очі.
В них промайнуло щось тепле. Та враз Хвостенкове обличчя перекосилося.
— Сам знаю! Не лізь! Не твоє діло! — досить голосно кинув і нахилився над партою.
Юрко глянув на Степана Бенедиктовича. Безперечно, він усе бачив і все чув. Але не зауважив, хоч завжди суворо картав за підказування і підглядини. Дивно… Чому це він одводить очі? Ніби хоче підкреслити, що нічого не помітив.
Однак роздумувати Юркові не було коли. Він знову схилився над своєю роботою.
Після дзвінка, зібравши контрольні роботи, Степан Бенедиктович оголосив:
— Прошу всіх залишитись сьогодні після уроків. Старша піонервожата Ніна Максимівна підготувала для нас щось цікаве… Я теж буду присутній.
Об'ява класного керівника викликала різні гадки. Що таке? Може, будуть збори з приводу крадіжки в лабораторії? Чи картатимуть Романюту і Лісового за образу Олени Калістратівни?
Всі нетерпляче чекали кінця п'ятого уроку.
Коли ж Ніна Максимівна сказала, що сьогодні будуть не піонерські збори, не лекція, не доповідь і не політінформація, а диспут: «Яким повинен бути справжній товариш», — почали здивовано знизувати плечима і переглядатися.
«Оце знайшли, навіщо залишати! Пропав золотий весняний час!.. І що в ньому цікавого, в тому диспуті?»
Проте ніхто вголос не висловив своїх думок, бо такий диспут відбувався вперше.
— Яким повинен бути справжній товариш? — спитала Ніна Максимівна, звертаючись до всього загону. — Ось ви товаришуєте, дружите одне з одним. А чи задумувались ви коли-небудь над тим, якими якостями повинна володіти людина, яку вибираєте собі в товариші, а тим паче — в друзі?.. Чому так буває, що один товариш швидко відходить од вас, а інший залишається в серці надовго, іноді — на все життя? Чи можна називати друзями тих, хто відверто каже правду в вічі і викриває ваші вади? Чи, може, це той, хто вам завжди підтакує?.. Ну, ось ти, Олю, скажи, як ти думаєш, кого б ти могла назвати своїм товаришем і другом?
Оля Сокирко, старанна і сумлінна учениця, встала з-за парти і почервоніла. Закинула за плече біляву кіску з голубою стрічкою, вийняла із книжки, що лежала на портфелі, аркуш паперу:
— Товаришем називається людина, зв'язана з іншими людьми належністю до одного колективу, організації, групи, середовища; це людина, яку об'єднують з ким-небудь спільні заняття, діяльність, погляди, умови життя, — швидко почала читати Оля.
Але тут її перебив Сергій.
— О, почала вичитувати з шпаргалки, мов пономар! А казали — це буде не лекція…
Оля запнулась і ще дужче почервоніла. На очах у неї виступили сльози. Вона зім'яла папірець у тонкій білій руці.
— Лісовий, як ти смієш так говорити! — розгнівалась піонервожата. — Ти ображаєш свою товаришку!
— А вона мені не товаришка! Вона зазнайка! Я чув, як вона вихваляється, що, крім неї, у класі немає круглих відмінників.
В Олі з очей бризнули сльози. Вона затулила обличчя руками і сіла.
— Ну, це ні на що не схоже! Ти просто грубіян, Лісовий! — скрикнула Ніна Максимівна. — Тебе треба вигнати з класу!
Тут підвівся Степан Бенедиктович, який сидів на задній парті.
— Ніно Максимівно, дозвольте і мені взяти участь у диспуті.
— Будь ласка, будь ласка, — зраділа старша піонервожата несподіваній допомозі. — Просимо.
— Друзі, ось Сергій Лісовий незадоволений тим, як Оля Сокирко пояснює, кого можна назвати товаришем…
— Я теж міг би прочитати по шпаргалці, — буркнув Сергій, бликнувши спідлоба чорним оком.
— От і добре. Ми вітаємо твоє бажання розповісти нам, кого ти вважаєш за справжнього товариша. Тільки без шпаргалки. І не треба ображати Олю: вона справді одна з кращих учениць у класі і може гордитися цим. Правда, без зазнайства… Отже, Сергію, ми тебе слухаємо!
Сергій посовався за партою, але все-таки встав.
— Чого ж, можу сказати… Тільки я не знаю — що…
Клас здригнувся від сміху. Всі враз відчули себе невимушено.
— Оце сказонув! — не втерпів Владик Хвостенко. — Не вмієш, то мовчав би краще!
Сергій високо підняв голову.
— А я сказав би інакше: хто б говорив, а хто б і помовчав! Ось, наприклад, Хвостенко… Чому? Та тому, що я хоч і не вмію до ладу сказати, який повинен бути товариш і друг, та зате я їх маю — і товаришів, і друзів! А Хвостенко не має жодного!.. Ніхто з ним не хоче товаришувати! Він тільки себе розуміє, тільки себе любить. А всі інші для нього — ніщо!.. З таким попади у біду — то він ще на тебе наступить, аби самому з неї видертись!
— З себе на мене не звертай! — вигукнув Хвостенко. — На географії ти стріляв, а потім мовчав, причаївшись, як миша, поки твого дружка пропісочували.
— Я потім признався…
— Хлопці, та досить вам про себе! — втрутилась Ніна Максимівна, і її кругле ніжне обличчя почервоніло від досади, що диспут звернув убік від наміченої нею канви. — Говоріть
