Слід веде до моря - Володимир Кирилович Малик

Марта зупинилася в кущах і перевела дух. Погоні не було. Юрко теж не наздоганяв її. Де ж він? Невже потрапив у руки Дзвонареві?

Дівчина прислухалася. З замчища долинули якісь невиразні викрики. Потім усе вщухло. Запала така болісна тиша, що у Марти аж голова пішла обертом. «Юрку, Юрку, що ж там з тобою?» — стукнуло гостро в серце.

Потім хвилина розпачу минула, і Марта повернула назад. Вона знала, що на південному березі острова зарості підступають до самого замчища, а тому пробралась туди і причаїлась за густим кущем.

Ось із руїн поквапливо вибіг Глечик, а за ним — Дзвонар. Вони кинулись до моря, сіли в човен і попливли попід берегом, огинаючи острів зі сходу.

Сповнена найгірших передчуттів, дівчина помчала в замок. Та Юрка ніде не було. Вона обшукала всі закапелки, всі ями й провалля, однак не знайшла нічого, що б навело її на слід хлопця.

Невже вони його вбили і кинули в море?

Знесилена пережитим, прибита горем, Марта сіла на теплий камінь і прихилилася плечем до стіни, в якій зяяла чимала діра, ніби пробита артилерійським снарядом.

Раптом її увагу привернув якийсь гомін. Вона обережно висунулась у дірку, глянула вниз і мало не скрикнула. Там, внизу, на сіро-зелених хвилях, гойдався човен, в якому сидів Глечик з веслом у руках.

Дзвонар бовтався у воді, намагаючись пролізти у вузьку щілину в підмурку фортечної стіни.

«Там Юрко!» — здогадалась Марта.

Вона схопила важкий камінь, щоб пошпурити у ворогів. Але тут до її слуху долинуло чітке цокотання мотора.

Хтось плив на човні.

Глечик теж нашорошив вуха. Щось сказав Дзвонареві. Той вилаявся і поспішно поліз у човен.

— Заводь машину! — наказав Глечикові. — Гайда звідси!

Глечик завів мотора. Човен відчалив від замчища, повернув праворуч і поза південним берегом острова швидко поплив до міста.

Марта видерлася на стіну і побачила з північного боку, метрів за триста від замчища, моторний човен, а в ньому — батька. Його смугастий тільник і чорний флотський картуз із блискучим козирком здаля виразно виділялися на синьому тлі моря.

— Тату! Тату! — загукала дівчина, розмахуючи косинкою.

Батько помітив її і взяв курс прямо на неї. Хвилин за п'ять він пристав до берега. Марта вскочила в човен.

— Швидше! Там десь Юрко!

Старий Кравченко полегшено зітхнув, побачивши живу й здорову дочку.

Човен плив уздовж сірої похмурої стіни замку. Всюди було тихо. Марта уважно придивлялася.

Десь за цією вежею Дзвонар намагався схопити Юрка.

— Юрку, Юрку! — гукала вона, перехилившись через борт.

Раптом з бійниці долинув шурхіт, а потім показалась мокра голова Владика Хвостенка.

Марта вражено скрикнула, бо ніяк не сподівалася побачити його тут.

— Це ти?.. А де ж Юрко?

Хвостенко знеможено обіперся спиною на камінь. З заюшеного кров'ю рукава розтікалися по воді червонясті плями.

— Юрко теж тут. Тільки йому стало погано. Чекайте. Я зараз…

Він зник у темряві і повернувся із знесиленим Юрком.

Марта з батьком підняли хлопця на борт, а потім допомогли і Хвостенкові вилізти в човен. Не гаючи часу, Іван Іванович помчав до міського порту.

На півдорозі вони зустріли мотобот з міліціонерами і Степаном Бенедиктовичем та Сергієм. Іван Іванович зупинив човна.

— Швидше їдьте на Підгірну, номер чотирнадцять… До Онуфрія Івановича Глечика, — прошепотів Юрко, коли до нього схилилися Степан Бенедиктович і молодий чорнявий капітан міліції з університетським значком на кітелі. — Вони поїдуть туди. Дзвонар шукає щось коштовне…

— Дзвонар? — перепитав капітан і подивився на міліціонерів. — Так от куди залетіла пташка! Це небезпечний злочинець-рецидивіст. Спасибі, хлопче!..

— Візьміть з собою Марту і Сергія. Вони знають бандитів.

Марта пересіла на мотобот, а Степан Бенедиктович — у човен. Капітан помахав рукою, і мотобот помчав до берега.

Шофер таксі Олексій Максимович Мельник дуже любив свою роботу. До пасажирів ставився ввічливо, люб'язно. Їздив обережно, пам'ятаючи, що везе людей і їде по вулицях, де теж повно людей.

Тому дуже здивувався й обурився, коли на пристані, куди він щойно привіз пасажира, до нього в машину вдерлося двоє засапаних чоловіків, і молодший гаркнув з заднього сидіння:

— Батю, жени щодуху! На Підгірну! Матимеш троячку!

Однак Олексій Максимович сперечатися не став, бо зразу побачив, що цих не переконаєш. Вирішив їхати так, як їздив завжди.

Голуба «Волга» плавно рушила з місця. Хоч рух на вулицях був невеликий, та стрілка спідометра не перебігала за цифру 60.

— Швидше, хай йому чорт! — лаявся ззаду молодший пасажир. — Я запізнюсь на поїзд!

— Ми ж їдемо на Підгірну, а не на вокзал, — звів брови Олексій Максимович.

— Спочатку на Підгірну за речами, а потім — на вокзал!

— Встигнемо! Поїзд о котрій?

Стась Дзвонар — то був він — поглянув мигцем на годинник.

— Через двадцять п'ять хвилин.