Маленька Відьма та Кір - Олексій Надемлінський
— А хто цей граф? З графів я знав тільки одного — графа Дракулу.
— Дамо графові спокій, — відказала Маринка. — Просто я думаю, що коли людина раптом стає володарем джина, то вона насамперед наказує йому побудувати для себе розкішний маєток — саме маєток, а не проситиме якусь там квартиру у багатоповерхівці.
— Треба визнати, що логіка в міркуваннях Маринки є, — задумливо сказав Домовик.
— Так, дуже схоже на правду, — нарешті остаточно погодився і Кір.
— Я ж вам казала, — багатозначно промовила Коло-верша. Але ніхто не став уточнювати, що саме, коли й кому вона казала.
— Отже, залишилося вирішити останню проблему: як шукати книгу? — зробив висновок кіт. — Але, гадаю, що ми не станемо гамселити в усі двері і питати: «Вибачте, це не ви поцупили „Книгу Мертвих“? Поверніть, будь ласка!» Чи не так?
Тут уже Домовик проявив мудрість:
— А чого даремно мізкувати? Треба йти та шукати. Гадаю, артефакт такого рівня сам себе видасть. У вас своїх артефактів теж більше ніж треба. От і ловіть на них ту книгу, як щуку на черв’ячка.
— Тоді пішли. Чого тягнути кота за хвіст? — вирішила Маринка і підвелася.
— Не треба мене тягнути, — озвався Кір. — А надто за хвіст. Я й без цього можу трансформуватися.
Частина четверта
Господар-раб
Святослав
Хлопчика назвали Святослав. Його батько вважав, що коли вже у нього занадто просте ім’я, то нехай хоча б у сина буде красивіше. Так, батькові не подобалося його власне ім’я — Іван. Він був переконаний, що якби у нього — шанованого банкіра — було якесь інше, більш пристойне ім’я, то велося б йому краще.
Бо до «Івана» відразу клеїлося щось із казок: наприклад, Іванко-дурник. Навіть якщо його називати ласкаво — Івасик, — усе одно виходило щось не те. Втім, на бізнес батькові було гріх скаржитися.
Але і синові своє ім’я теж не подобалося. Святослав — занадто довге, і віє від нього якоюсь старовиною. Удома називали його коротко — Слава. А однокласники — Славко.
Якщо говорити відверто, то з дитинства у Славка було все, чого він лише забажає. Простіше перерахувати те, чого у нього не було. Свого батька хлопчик бачив дуже рідко — той постійно був зайнятий своїм бізнесом. Навіть у вихідні.
Мати теж була вічно заклопотана: персональний водій відвозив її то до фітнес-клубу, то до елітних крамниць, то на презентації нового одягу. До речі, у батьків була за містом стайня. Вони намагалися долучити сина до занять великим спортом, але той з дитинства відчував глибоку відразу до надмірних фізичних вправ. Коней він тихо ненавидів уже тільки тому, що їх любили його батьки… Тож, виходить, Славко спілкувався з татом і мамою дуже рідко. До певного віку його вихованням займалася няня, але нещодавно вона звільнилася, бо батько вирішив, що син уже дорослий і йому потрібна не няня, а досвідчений тренер, який би допоміг Славкові досягти визначних успіхів у спорті.
— Яким видом спорту ти хотів би зайнятися? — якось запитав батько, демонстративно помахуючи тенісною ракеткою.
Славко подивився на неї і мало не завив з досади: чому він повинен займатися тим, що йому нецікаво?
Друзів у Славка не було. Однокласники із престижної приватної гімназії, де він навчався, так і залишилися просто однокласниками. Втім, багато хто хотів з ним товаришувати, але Славко підсвідомо відчував, що їх більше цікавить не він, а його родичі. Передусім фінансові можливості батька. І тому Святослав намагався тримати однокласників на відстані. Записки однокласниць на кшталт: «Славо, давай дружити» чи «Ти мені дуже-дуже подобаєшся» — його не стільки хвилювали, скільки насторожували.
Після занять, повертаючись додому автомобілем, який вів найнятий водій (він же й охоронець), Славко у вікно часто бачив один і той же спортивний майданчик. На ньому хлопчаки завзято ганяли футбольний м’яч. Славко дивився і ловив себе на думці, що, якби його запросили у команду, він без вагань став би у ворота. Але… але… Цих «але» було дуже багато. По-перше, батько не дозволить: він прямо-таки схиблений на безпеці сина і навряд чи дозволив би, щоб Славка штовхали чи підставляли йому підніжку. По-друге, крім тенісу, крокету і верхової їзди батько ніякого іншого виду спорту не визнавав. А по-третє… по-третє, навряд чи хлопчаки приймуть такого татового синочка до своєї компанії. «Ні, краще просто проїхати повз них», — зітхав Славко.
Єдине захоплення, яке хлопцеві було до душі і проти чого не протестував батько, — це комп’ютер. Бодай тому, що на комп’ютері можна було грати. Славко обожнював ігри, які називали стратегічними. Дуже класно було почуватися могутнім царем, за одним повелінням якого сотні людей кидаються в атаку чи починають будувати місто в неприступних джунглях.
А ще в комп’ютері була така штука, як Інтернет, з допомогою якого можна було скільки завгодно спілкуватися з людьми. І до того ж нікого не хвилювало, хто твій батько чи скільки тобі років. Та й ім’я собі можна придумувати яке завгодно, а не називатися тим, яке тобі дали батьки. Славко з подивом збагнув, що навчання у гімназії все ж дало йому дещо корисне: знання англійської мови суттєво розширювало його можливості у спілкуванні в Інтернеті.
* * *
Зрештою, батькові увірвався терпець. Одного разу він покликав сина до свого кабінету і запитав:
— Якщо ти пам’ятаєш синку, ми з тобою говорили про те, що кожна людина має займатися бодай одним видом спорту. Скажімо, тенісом. Або верховою їздою. Говорили?
— Так, тату.
— То яке ти собі вибрав заняття?
Звісно, батько мав на увазі заняття якимось видом спорту. Але не зовсім правильно сформулював своє питання: мабуть, дозволив собі трохи розслабитися вдома. І Славко миттю скористався цією помилкою батька — позначилися навички спілкування в чатах.
— Я хочу зайнятися… колекціонуванням, — твердо сказав Слава.
— А спортом хіба зайнятися не хочеш? — здивовано запитав батько.
— Я хочу зайнятися колекціонуванням, — вперто повторив Слава.
— Але поглянь, скільки є цікавих видів спорту, — почав умовляти його батько.
— Ні, я хочу колекціонувати! — Славко говорив різко, і останнє слово майже вигукнув.
Він чекав, що батько вибухне. Але він лише кліпнув очима і відказав:
— Добре. Тільки дозволь мені дізнатися: що ж ти зібрався колекціонувати?
До
