Гостi на мітлi - Володимир Григорович Рутковський

Зненацька знадвору долинули якісь звуки. Ядвіга Олізарівна важко піднялася з лави і вийшла на ганок.

У двір, насторожено озираючись, один за одним входили вчорашні бранці. На головах у них були хокейні шоломи, а на плечах — мішки з кропивою. Попереду з кількома стеблинами в роті ішов Аристарх. Він виплюнув свою ношу неподалік від ганку і сказав:

— Витрушуйте сюди. Ого, скільки вийшло! Я б і за тиждень не впорався.

— Що це значить? — суворим голосом поцікавилася Ядвіга Олізарівна. Єдине, що, здається, залишилося від колишньої баби-яги — її суворий голос.

— Це значить, що вони вирішили нам допомогти, — пояснив Аристарх.

Баба-яга сердито глипнула на дітей.

— Мені їхня допомога не потрібна, — відрізала вона.

— Зате потрібна мені. — заперечив Аристарх. — Думаєш, легко носити кропиву в роті?

Ядвіга Олізарівна на те нічого не відповіла. Вона набрала оберемок кропиви і рушила до хати. Та біля ганку баба-яга нерішуче зупинилася: в струхлявілих східцях було чимало дірок, а великий оберемок заважав їй дивитися під ноги.

— Бабусю, зачекайте! — вигукнула Таня. Вона підбігла до Ядвіги Олізарівни і, підтримуючи її за лікоть, допомогла вибратися на ганок.

Аристарх, дивлячись їм услід, скрушно похитав головою:

— Геть охляла моя хазяйка. Ех, і коли вже ми полагодимо ту СТУПу!..

Виявляється, кропиву та інші трави слід збирати лише тоді, коли на них лежатиме роса. Та оскільки вона вже висохла і до того ж сонце піднялося досить-таки височенько, то діти заховалися у затінку біля річки. Поруч з ними сидів Аристарх. Вигляд у нього був мирний і навіть, як здалося Степанові, вдячний.

— Молодці, — бурмотів він. — Я й не сподівався, що людські діти здатні на таке.

І все ж хлопці на всяк випадок не скидали шоломів. Вони навіть купалися в них.

— Гарно ви, люди, живете, — продовжував Аристарх. — І хати у вас гарні. Чисті, охайні. Я, признаюся вам, не відмовився б хоч трохи пожити у такій. Та й хазяйка моя теж.

— Чого ж тоді ви не приберете в себе? — запитав Василь. — До вашого будинку і підійти страшно!

— А навіщо? Все одно ми незабаром виберемося звідсіля. Та й часу немає.

Мовчала одна лише Таня. Вона про щось думала.

— Давайте знаєте що зробимо? — нарешті сказала вона. — Давайте все ж допоможемо Ядвізі Олізарівні!

— Потрібна їй твоя допомога! — заперечив Василь. — Вона ж ясно сказала…

— Ну й що з того? Вона, може, з гордощів це сказала. А насправді допомога їй потрібніша, ніж іншим. Бо в кожного хоча б хтось та є. А вона — одна-однісінька в усьому світі. Ніхто ні посміхнеться до неї, ні слова доброго не скаже.

— Дуже їй потрібні твої посмішки!

— А от і дуже, — з викликом сказала Таня. — Ти… ти не знаєш про це нічого, то й мовчи… Добре тобі при татові з мамою… А інші…

І очі Тані наповнилися слізьми.

Василь у відповідь лише руками розвів. Ну й Танька! Рота вже не дає розкрити.

— Взагалі-то Таня правильно каже, — зауважив Степан. — Ти, Василю, як хочеш, а я з нею згоден. Треба допомагати.

— Та я ж просто так… — знітився Василь. — Хіба я не бачив, які там сходи? А я, між іншим, свої сходи сам відремонтував. І нічого, тримаються. Батько навіть похвалив за це.

— Там ще двері висять на одній завісі, — згадав Степан. — А у нас, здається, є зайві завіси.

— А я б вікна помила, — сказала Таня. — Я люблю вікна мити. І в хаті побілила б…

— Все це одні розмови, — сказав Василь. — А от чи згодиться Ядвіга Олізарівна?

— Що ти скажеш? — запитав Степан у кота.

Той у задумі затарабанив по землі обрубком хвоста.

— Хто її знає, — врешті сказав він. — Проте, гадаю, спробувати можна.

«СКУБИ, СТЕПАНЕ, СКУБИ!»

— То чого ж ми тоді сидимо? — підвелася Таня. І тут її погляд зупинився на брудній, скуйовдженій шерсті Аристарха. — Слухай, а чому б заодно і тебе не причесати? — запитала вона.

Від тих слів Аристарх підстрибнув, мов обпечений.

— Що-о? — вигукнув він. — Мене, заслуженого, бойового, чаклунського кота — і причісувати? Е, ні, дзуськи! Може, ще й купатися запропонуєте?

— А й справді, чом би тобі не скупатися? — сказав Степан.

— Ну, знаєш… — тільки й знайшовся що відповісти на те Аристарх. — Ти краще сам подумай: навіщо мені оті ваші причісування та купання? Я ж кіт особливий! Для мене реп'яхи все одно, що нагорода за бойові заслуги.

— Воно-то так, — зауважила Таня. — Але хіба самому не приємно бути чистим та охайним? От моя Мурка, наприклад…

— Ти вже вдруге про неї згадуєш, — сказав Аристарх. — Ото краще взяла б та й познайомила мене з нею, ніж забивати собі голову всіляким причісуванням. Я, звісно, кіт-самітник, проте інколи навіть мені кортить погомоніти з подібними до себе.

— А чого ж, — охоче згодилася Таня. — Можу хоч зараз вас познайомити. Хочеш?

— Не маю нічого проти, — згодився Аристарх.

Він ішов слідом за Степаном і продовжував, ні до кого зокрема не звертаючись:

— Так-так, з подібними до себе. Хоча, коли поворушити мізками, які вони подібні? Так, зовні лише. Сидять собі вдома з ранку до ночі і з ночі до ранку. Що вони взагалі бачили в цьому житті? Анічогісінько. Уявляю, як зараз ця Мурка роззявить рота від здивування і заздрощів. Так-так, від заздрощів! Бо кому-кому, а вже мені є про що розповісти. Та таке, що їм навіть не снилося!

Проте розповіді не вийшло. Варто було Аристархові побачити Мурку, як він, мов вкопаний, зупинився. Заслужений чаклунський кіт довго й некліпно дивився на домашню кішку, потім міцно, немов від сліпучого сяйва, зажмурився.

Мурка сиділа посеред стежки і вмивалася. Правда, вгледівши Аристарха, вона спочатку здивувалася так, що її біла лискуча шерсть стала дибки.

Але це продовжувалося лише кілька секунд. Прийшовши до тями, Мурка окинула причепливим поглядом кошлату голову Аристарха, розкуйовджену шерсть на спині і боках, особливо довго споглядала обрубок хвоста, що геть був вкритий реп'яхами і невідомо ще якими колючками. Потім презирливо пирхнула і знову зайнялася туалетом. Рухи її були плавними, сповільненими, і там, де вона доторкувалася своїм маленьким рожевим язичком, хутро починало переливатися під сонцем м'яким шовковим сяйвом.

Покінчивши з туалетом, Мурка ще раз окинула докірливим поглядом зніченого Аристарха, щось коротко пронявчала до нього і рушила геть, нечутно переступаючи по стежині граціозними ніжками в яскраво-рудих панчішках. Затим легко, немов пушинка, стрибнула на ганок і щезла за дверима.

Аристарх провів її зачарованим поглядом.