Небесний народ - Вальдемар Бонзельс

ельфійська, а трішки вже земна. Раніше я був покликаний зрозуміти вашу радість і ваші жалі, ваші бажання та провини, а також вашу красу і вашу бідність. Колись я прокидався для вас лише на короткий час. Моїм завданням було повернути все так, щоб чинилося якнайкраще. Я був наділений чарівною силою, а сам допомоги не потребував, оскільки визволення не потрібне тому, хто рокований на вічність. Ось так я і народжувався сріблястої мирної літньої ночі та жив якусь мить у земному світі блаженним, приносячи радість іншим, без власних бажань та безмежно вільний. А тепер все не так, бо порушив правило, отож пов’язаний зі скороминущим. Тепер, Уко, я сам потребую визволення, бо, порушивши правило, я глянув на земне сонце і побачив денне світло в усій його пишноті. А якщо ельф побачить сонце, то переходить у земний світ і мусить жити в ньому.

Тепер можеш зрозуміти, що діється у моїй душі? Коли нині хочу, як раніше, надихнути інших, то відчуваю і сам прагнення блаженства, а як забажаю пом’якшити чиїсь страждання, то й сам відчуваю їх, як свої власні. Раніше я приносив радість визволення, а тепер сам його потребую, щоб полишити землю. Ось тому я такий сумний.

Уку втупилася в темноту і мовчала. Вона була зворушена тим, що почула від ельфа. За якусь мить птаха спитала:

— То ти більше не щасливий?

— Та ні, — відповів той. — Моє щастя триває.

— А від чого ти щасливий?

— Я щасливий від того, що продовжую любити і не втратив надії. Хоча багато змінилося від того ранку, коли я вперше глянув на земне сонце.

— Так, звичайно, — погодилася Уку, — ти пізнав зовсім іншу любов.

— Любов… вона не може початися або ж минути, — запевнив птаху ельф. — Її можна пробудити, вона спала в мені.

Знову на якусь хвилю між обома, великою чорною совою на гілці липи і маленьким ельфом, що сидів поруч і ніжно мерехтів у темряві, запала тиша.

Першою вже зовсім скоро обізвалася сова. Вона на мить закрила свої великі круглі очі, котрі так само, як і в людини, були у неї не по боках, а в передній частині голови. Отож птаха сказала таке:

— Протягом століть наш народ пізнав багато і передавав отримані знання у спадок. Тому я завжди знала, ельфе: істоти з любов’ю в серці якраз і є тими, кому варто надіятися на спасіння. Однак повір також і мені, старій сові на ймення Уку, — щасливим може бути той, хто справді мудрий.

— Ні, — заперечив їй своїм тоненьким голосочком добрий дух, — усе якраз навпаки, той, хто по-справжньому щасливий, той і є по-справжньому мудрим.

Уку ошелешила відповідь ельфа. Вона довго роздумувала над його словами та над тим, що має відповісти.

— Мені потрібно добряче і ще не одну ніч обміркувати твої слова, — нарешті звільна промовила вона. — Стара я вже стала, а в такому віці робишся закоренілим і не любиш міняти своїх поглядів. Проте з твоїх учинків та з того, що кажеш, мушу визнати: ти дитя небесного раю. Ми з тобою зачепили старе як світ філософське питання. Скільки умів на землі воно вже тривожило! А скільки величних філософських мужів змусило воно втомлено спасувати — і сказати важко. Думки про щастя та мудрість залишають болючі рани, що печуть вогнем. Але тобі, блаженному у своїй природній простоті, це не грозить. Мета, до якої ми кінець кінцем прагнемо, дісталася тобі від самого початку. Очевидно, таким, як ти, царство небесне святими обіцяне наперед.

Ельф не обзивався: він ані заперечував, ані погоджувався зі сказаним совою, сидів тихо, склавши руки і дивився вдалечінь. Не можна було навіть з певністю сказати, що він взагалі слухав птаху. Нараз добрий дух просто заспівав у темряву ночі. Мовою людей це звучало приблизно так:

— Мій дім — світло, ясне небо — радість! Смерть і життя заступають одне одного щодень, душа ж моя непідвладна змінам буття. Доле моя земна — ти печаль гірка, і дари твої несолодкі. Я ж бо хочу залишати душу відкритою, сильною та співчутливою.

Зашелестівши листям, подув легкий вітерець. Він підхопив пісню і разом з прохолодою від лісової галявини поніс її над землею, що спала, у вишину до місяця. Сова несподівано здійнялася в повітря і беззвучно, мов тінь, шугонула над пшеничними полями. Вона теж полинула до нічного світила, що вже завершувало свій хід небосхилом, починаючи червоніти. Було в її польоті щось дивовижно сумне і водночас натхненне. Птаха летіла і дивилася на землю під своїми крилами: ниви, ліси, луги з вербами, людські хати, що затемнені та мовчазні копичилися, оповиті туманом, поміж дерев, — усе виглядало святковим і налаштованим на величне.

У нас, людей, таке відчуття з’являється, коли чуємо музику.

Розділ дванадцятий
ТРАУЛЬ

На галявину з усіма її мешканцями прийшов теплий весняний вечір. Це був один з тих надзвичайно світлих вечорів, які сповнюють серця усього живого таким миром і спокоєм, котрі й словами описати важко. Сонце поволеньки ховалося за вузьке пасмо гір на заході, від чого їх краї спалахнули розпеченим золотом, а громіздкі хмари вдалині заіскрилися білим та криваво-червоним. Від цієї величної картини віяло такою ясою та спокоєм, що ніхто, підвівши очі до неба, не міг думати про щось дріб’язкове та непотрібне, і на всій землі запанували мир та щастя.

Відблиск сонця, що заходило, сягав найдальших глибин трав’яних заростів узлісся. Жовтяві промінчики струмували крізь листя старої липи, що здавалося, ніби легкий вітерець здуває потоками з її вершини щире золото. Квіти не могли заснути від щастя, котре переповнювало душі: до них і далі прилітали жуки та метелики — майже нечутні і від цього таємничі. Тихі гості не заважали, бо не хотіли перешкоджати благоговінню під ніжним прохолодним вітерцем, який заколихував.

Ось галявиною прокотився ледве чутний шерхіт. Він ішов від липи, у гіллі якої заплутувався вечірній вітерець. Так усі довідалися, що старе дерево, перед тим як прийде нічний спокій, хоче розповісти