Небесний народ - Вальдемар Бонзельс

осінні бурі й здригнулася. Тепер у замку вже достеменно знали, що молодий граф загинув.

Я думала про Трауль і здогадувалася, що вона повернеться на це місце, де помер її коханий. Вона й справді день у день приходила сюди, коли наставали сутінки, прихилялася до мого стовбура і плакала. Дівчина виливала усе своє горе, і хоча моїх відповідей не розуміла, зате відчувала бажання загоїти душевну рану. Бо ми, як частинка природи, наділені такою здатністю. Це відбувалося, коли розпустився мій цвіт і бджолиний народ вже гудів на теплому сонці у моїй кроні.

Ночами Трауль лежала на маленькому лужку під моїм гіллям. Що тільки я не робила, щоб вгамувати її страждання, усе дарма! Дівчина й надалі приходила до мене тужити. Вона схудла, а великі очі на змарнілому личку почали світитися дивним світлом, і я переживала за юнку. А потім одного разу я почула її тихий спів. Стояла глибока ніч, на чистому небі мерехтіли великі зорі, потічок неквапцем збігав, гублячись у білястих сутінках, а Трауль виводила:

Ти її не бери — залиш тугу мою, А серденьку даруй поспівати в раю.

Я, мої любі квіти, стільки розповідаю про Трауль, бо хочу допомогти якнайглибше пізнати людей. Ви ж бо зовсім їх не знаєте. Я часто питаю сама в себе: «А може, це особливість людського серця — вміти страждати? І чи здатна людська молитва до Бога бути схожою на пісню Трауль?» Я не відаю. Проте знаю одну річ, про яку хочу вам сказати, а ви вже самі вирішуйте, вірити чи ні.

Той, хто довго прожив на білому світі, краще знає смерть, ніж ті, кого вона забрала дочасно. Отож, я відчувала її наближення, коли дивилася на Трауль. Мені важко описати це враження, але смерть незримо проявлялася в якомусь світінні коло її губ, щік та чола. Обличчя дівчини променіло очікуванням райської насолоди. Я вже говорила вам про цю людську особливість раніше.

Однієї ночі, а трапилося це, коли уже відцвіли останні літні квіти, з неба зійшов ангел і постав перед Трауль. Дівчина не злякалася, вона усміхнулася йому з тим виразом, котрий я назавжди запам’ятала. Ангел промовив:

— Я прийшов, щоби забрати твою тугу, ти не маєш більше страждати. Ти перенесла муки, і злоба не запанувала в твоєму серці. Ти сприйняла страждання як дар.

Трауль глянула на ангела, заперечливо хитнувши голівонькою з мокрим від роси волоссям, знесилено здригнулася і промовила:

Ти її не бери — залиш тугу мою, А серденьку даруй поспівати в раю.

Мені здалося, що я помітила здивування на обличчі ангела, радісне здивування. Немов побачив чудо, чудо любові до Бога, і це — незважаючи на всі пережиті страждання, немов ніколи й не було пітьми вселенського зла, ніби Трауль не знала бідності. Тоді ангел перетворив страждання дівчини на два великих крила, які сягали вище її голови і спускалися до самої землі. Від сяйва, що йшло від цих крил, стало в лісі світло, немов удень, кожен листочок моєї крони став знову видимим. Дівчина й ангел здійнялися разом, полетіли та зникли у світлі зірок.

Ви вже поснули, мої любі квітоньки? Ось я вам і розповіла історію Трауль, запам’ятайте її. Тож нехай сердечність дівчини принесе й до вас мир та спокій.

Розділ тринадцятий
ХРУЩ

Ельф пурхнув на зелену верхівку липи, яка гарної днини м’яко колихалася під теплим вітерцем. Примостившись там, він почав розглядати місцину, що розкинулася довкола. На самому горизонті, стовпившись, виростали у височину пагорби. Внизу, в кроні липи, співали птахи та гуділи на всі лади бджоли: дерево ніби жило власним життям.

Насолоджуючись літом, добрий дух заплющив очі й широко розкинув руки. Коливаючись, він мовби хотів обняти увесь цей дивосвіт. «Що мені робити? — шепотів він сам до себе. — Що мені робити? Ох, я не вартий такого щастя! У моїй душі немає місця для такої благодаті».

Як мені описати вам усмішку ельфа? Вона майже непомітна, і словами її не оповіси! Як простими фразами можна змалювати велич нестримної дитячої радості та ностальгійну тугу земної долі? Коли побачиш його світле личко, що сяє від радісної усмішки, відразу починаєш вірити, що створені Господом істоти таки несуть у собі частину його безконечної доброти. Інакше просто бути не може…

Коли небесне дитя за якусь мить розкрило свої очі, йому здалося, що земля, дерева, та пагорби на горизонті — все довкруж стало однією велетенською квітковою чашечкою, а променисте небо — синьою квіткою у ній. Відчуття від побаченого, від навколишньої пишноти і тиші перевернуло його душу. Ельфові здалося, що він занурився у часи, коли був ще зовсім маленьким, де все було таким приємним, як ніколи раніше. «Ось воно — щастя, — подумав він. — Щастя, яке усюди дає відчуття рідного дому». І наш крилатик, що відчув себе знову в променистій земній квітці, заспівав на радощах, звертаючись до сонця:

Поділися радістю зі мною, Подаруй утіху і тепло. Я ж тоді, заквітчаний ясою, Все життя творитиму добро.

А далі звучала молитва-речитатив:

Хочу відчути дар щастя твого. Хочу довіритись блаженству світла твого. Дозволь споглядати силу твою, тамуючи тугу серця. Немає нічого милішого, аніж любуватися твоїм сходом. Тож прийми мене до себе радо, небесний царю, і освіти мою душу палким промінням.