Небесний народ - Вальдемар Бонзельс

Золотисте волосся доброго духа заблищало у місячному промінні так само, як тоді, коли він полишив лілію, щоби спробувати земного щастя. Він згадував маленьку бджілку Майю, з котрою тоді полетів до людей. Тепер Майя знову живе у вулику, що в замковому парку, та має повагу серед бджолиного народу. Очі ельфа випромінювали сум очікування раю. Це було земною особливістю тих істот, які усім своїм серцем прагнуть добра.

«А чи є на землі така велика любов, яка може мене звільнити? — думав ельф. — Я не хочу жити в страхові. Он яка чудова ніч! Зі мною станеться те, що має статися».

Добрий дух здригнувся він несподіванки, бо хтось легенько торкнувся його. Це було крило Уки-сови. Велика та чорна, вона, виявляється, уже давно сиділа на гілці липи, а тепер дотиком привернула до себе увагу.

— Хорошого місячного лету, — роздумливо, але щиро, від усього серця привіталася вона у своїй сов’ячій манері, ельф і собі привітався.

— Не спиш? — запитала птаха. — Тобі подобається у прохолоді і на чистому повітрі, еге ж? Ніколи не могла зрозуміти людей. Чого це вони віддають перевагу тому сліпучому сонячному промінню, а не ось цьому благословенню з небес…

— Та ж ти тут живеш, на липі, — впізнав нарешті сову ельф.

Уку кивнула на знак згоди. Широкий вид птахи, чорні круглі очі на ньому виглядали доволі-таки дивно, так само, як маленький та зігнений, подібний до носа на людському обличчі, дзьоб. Крім того, у сови була дивовижно меланхолійна манера повільно кліпати повіками. Її напрочуд м’яке оперення не відрізнялося особливою гамою кольорів, пір’я переливалося млявою сірою барвою, подібною до тіней, що їх листя кидало на стовбур. Якби ельф не був наділений від природи довірою та вмінням без остраху ставитися до всього живого, у нього від беззвучної та невидимої сусідки точно би мурашки по шкірі забігали.

Уку довго мовчки сиділа і лише дивилася на поля, на залиту місячним світлом ріллю. Засіяні пшеницями лани затягнула тонка пелена туману, і звідкілясь здалеку ледве чутно доносилося валування собаки.

— Тихо ж як, — промовила вона нарешті і зітхнула на повні груди.

Ельф повернувся і глянув на неї.

— Тебе щось мучить? — спитав він.

— Я вже давно тебе знаю, — сказала птаха, напрямки не відповідаючи на його запитання. — Я бачила тебе в різних місцях серед рослин і тварин. Ти познайомився з метеликами, косулями і навіть з дрібними робачками. Я немало про це думала, порівнюючи з тим, що пережила на своєму довгому віку. Ти знаєш дуже багато, отож маєш розуміти, що як беруся про щось думати, то роблю це серйозно, без зайвого поспіху. Тобі так само має бути відомо, що багато хто, приходячи до мене за порадами, вважає мене мудрою. З літами я навчилася по-своєму розуміти світ. І тепер роблю це так: усе, що побачу чи дізнаюся, розглядаю та пояснюю з висоти мого досвіду. Але тебе я не можу зрозуміти. Не в моїй натурі багато говорити, та й ти не особливо говіркий. Тебе люблять, хоча ти мовчиш. А мене з тієї самої причини якраз і недолюблюють. Наскільки я знаю тварин лісу, то денні істоти ненавидять мене, а ось ти де б не пішов, усюди маєш любов, хоча й не домагаєшся цього. Ти не хочеш пояснити мені, в чому причина? Я хочу зрозуміти, що робить тебе улюбленцем для всіх, як тобі вдається завжди випромінювати радість…

Ука замовкла і втупилася широко відкритими очима в далечінь. І на дереві, й навколо нього панувала абсолютна тиша. Зазвичай рухливе гілля та листки, видавалося, закаменіли; не ворушилися навіть їх кінчики. Над нерухомим темним світом, в якому усе поснуло, залягло бліде та мертве сяйво зоряного неба. Усе довкруги окутувала вогка прохолода місячної ночі.

Ельф похилив голову. Потім відкинув своє волосся, що мерехтіло, назад і подивився на місяць угорі.

— Уко, ну що ти таке говориш? — промовив він тихо. — Якби я був істотою з цього світу, то я б і страждав, і радів так, як ви. Проте я не звідси, я лише ельф, котрий залишився не у своєму вимірі. Хіба ти не чула про добрих духів, хіба ж не знаєш, звідки вони приходять і куди повертаються?

— Зачекай, — не погодилася з ним Уку. — Невже ти не любиш і не страждаєш так само, як і ми, земні істоти? Навіть заперечуючи це, невже не відчуваєш, що діється у твоїй душі?

Ельф повернувся до сови, здивовано глянув на неї — і очі в нього засвітилися, ніби хотів подякувати. Одначе так нічого й не промовив, а лише несподівано затулив долонями лице, яке мерехтіло у темряві, й захлипав.

— От бачиш, у тебе є почуття, — ніжно промовила сова.

Вона справді була мудрим птахом з великим досвідом, бо не зронила далі ні слова, прекрасно розуміючи, що інколи мовчання приносить більше полегшення, ніж найдобріші слова.

Через деякий час ельф, заспокоївшись, підвів голову. Від сліз уже не залишилося й сліду, а голос задзвенів так ясно і чисто, як бринить натягнута струна від удару срібного молоточка. Водночас у його голосі не було нічого фальшиво-неприродного, він гармонував з довкіллям: зі співом вітру, птахів або голосом води у водоспаді чи струмку. Уку зачаровано слухала доброго духа, їй видавалося, що це сон, а ельф говорив:

— Якщо вже я ділю з вами радість та горе, то причина мусить бути в тому, що я втратив світ, у якому жив. Дотепер моя місія полягала в допомозі земній істоті зазнати найбільшого щастя в її житті. Після цього я повертався назад у мій світ і більше на землі не залишався. А тепер я живу на землі, я пов’язаний з нею, і ось ваша сутність потроху змінює мою. Таким чином, Уко, зараз моя душа трішки