Небесний народ - Вальдемар Бонзельс

а той, пронизливо заливаючись, піднімався у вишину, назустріч сонцю, що сходило.

Ельф пішов уздовж струмка, вверх за течією, відвідати жабу Ассапу, яка переживала не найкращі часи, а Онна залишилася, щоби після останніх подій зібратися з думками. Все, що сталося, плиска мала переосмислити та заспокоїтися від душевного сум'яття. Проте ситний сніданок, а після нього ще й купіль у струмкові відбили будь-яку охоту задумуватися. Онна просто забула про все, що трапилося. Їй уже не хотілося нічого більше, як примоститися на березі струмка, грітися в лагідних променях сонця та, насолоджуючись життям, задоволено позиркувати довкола.

Розділ десятий
АССАПА ТА ЄН

Оскільки вже мова зайшла про Ассапу — жабу, котру саме зібрався відвідати ельф, я також хочу вам оповісти й історію її брата. Воно завжди добре дізнатися більше про тих, з ким доведеться уже невдовзі мати справу.

Взагалі-то Ассапа не була уродженкою галявини. Вона з’явилася на світ у струмку, якщо вже бути точним, то набагато нижче від перелісся, власне, майже у тому місці, де потічок впадає у Совине озеро. Довкола нього на берегах ростуть прадавні верби, в дуплах яких знайшли собі притулок чимало сов. Через них, власне, озеро і почали називати Совиним.

Отож Ассапа та її брат Єн, тільки-но день починав схилятися до ночі, завжди чули пугикання сов. А позаяк цей звук уважався жаб’ячим народом поганою прикметою, то безклопітного майбутнього їм годі було й чекати. Квакші виглядали ще зовсім юними, у них тільки-но виросли ноги, а от хвостики, за допомогою яких малі так вправно пересувались у воді, ще залишилися. Такий стан речей не особливо тішив жабенят, адже достеменно не знали, чи вони ще пуголовки, чи вже доросли до великих ропух.

Та як би там не було — ранок видався просто чудовим. Жабки ніжилися, сидячи на краю листка підбілу, а той злегка колихався на повільній течії струмка. Малі спостерігали вранішнє небо, що повільно синіло.

Єн тихенько сам до себе наквакував ранкову пісеньку. Він робив це, на жаль, зовсім бездумно, а власне, даремно.

Господи, той, що над нами, Дай поживи хоч часами, Дай нам сили, щоб стрибати, Мух ловити і зростати.

Accaпa, зручно влаштувавшись на краю листка, кивала в такт і задоволено думала, що вже зараз почне ловити мух. Ото настануть часи! Раптом голосний зойк брата повернув її з рожевих мрій у реальність. Єн, перелякано та в розпачі, дививсь у воду позаду себе.

— Мій хвостик, — лементувало жабеня. — Він відпав і тепер пливе за водою!

Ассапа й собі подивилася туди ж. А воно й справді: на поверхні колихався, повільно віддаляючись за водою, хвостик її брата.

— Я не можу такого допустити! — знову голосно зойкнув Єн. — Я мушу собі його повернути, він мій!

Жабеня приготувалося стрибати у воду, щоби здобути втрачену власність. Проте Ассапа була набагато розважливішою за свого гарячкуватого брата. Отож вона відразу остудила його поспіх, сказавши:

— Ти нагадай собі, скільки в Совиному озері щук! Тож якщо струмок тебе потягне туди, на глибочінь?.. Ти думаєш доплисти до берега і не потрапити комусь в зуби? Крім того, навіщо той хвіст здався! Що ти збираєшся з ним робити?

Малому Єну стало сумно аж до сліз. На якусь мить йому здалося, що там, у воді, відпливає його дитинство. Відпливає далі й далі — цього вже ніколи не повернути. Єн відчув себе набагато краще лише тоді, коли Ассапа зачудовано глянула на нього і сказала: «А тепер ти виглядаєш як справжня жаба!»

Її братик, усе ще плачучи, глянув на своє відображення. Він намагався побачити те місце, де ріс хвіст, а натомість уздрів свій цілком дорослий жаб’ячий вигляд.

— Але гарно! — захоплено прошепотів він. — Могла ти собі таке хоча б уявити?

— Ну, — було очевидно, що жабка добряче заздрить, — рано чи пізно щось подібне мусило статися. Старий Бурр про щось таке оповідав, повернувшись якось з місячного концерту. Казав, що одного дня пуголовки втрачають хвоста і стають жабами.

Ассапа примовкла й задумалася, втупившись в одну точку.

Ви знаєте, мені так шкода, що не можу розповісти ще й про старого Бурра. Тоді оповідь занадто б затягнулася, бо про нього стільки усього можна сказати! Старий Бурр — одна з найдосвідченіших жаб у струмку. Та що там струмку, можна із впевненістю говорити, що й на озері також! На жаль, час бере своє, і Бурр уже добряче постарівся, проте зберіг неабияке почуття гумору та здоровий глузд. Може, колись в іншій книзі я оповім вам і його історію. Так, його життя було надзвичайно різноманітним, а крім того, Бурр належав до небагатьох жаб, які, потрапивши у дзьоб лелеки, змогли втекти. Порятунок стався тому, що бузько раптом від щирого серця розреготався. Що було причиною того сміху, ніхто, за винятком, ясна річ, самого чорногуза, повісти вже тепер не може. Хоча наш герой і досі має думку, що настільки досвідчену та поважну жабу просто не посміли з’їсти з поваги до неї. До того ж — Бурр є автором відомої жаб’ячої пісні, котра стала тепер достеменно народною, бо її співають пулькаті мешканці Траульського струмка та Совиного озера:

Коли місяць виходить на наше озéрце — Туга, розпач і жаль крають жаб’яче серце. Душа завмирає: злетіти б у небо — І більше нічого, нічого не треба!

Ассапа та Єн також уже знали цю пісню, хоча квакати її в хорі з усіма ще права не мали. Проте на той момент, коли ведеться розповідь, їм було не до співу, обоє жабок задумалися геть про інше. Особливо це стосувалося Ассапи. Вона в думках порівнювала