Позаду льодовні - Енн Файн

Мені так і не випала нагода пошпигувати за нею. Я планував стеження щовечора, лягав спати дуже рано, але прокидався лише тоді, коли тато приходив будити мене на світанку, щоб я вирушав на доїння, на яке Джеймісон цього тижня ще жодного разу не з’явився вчасно.

Саме тому сьогодні вранці я збирався піти до Галлорана. Коли тато сказав: «Томе, зроби собі вихідний. Ти його заслужив», — я одразу ж вирішив піти й подивитися, що там і як, ну а решту, як Джеймісон, додумати — і таки вивести на чисту воду свою підступну та хитру сестричку, раз і назавжди.

Вона дуже не хотіла, щоб я йшов. Почувши, як я кажу мамі, що піду до Галлорана і спробую витягти з нього гроші, які він нам винен за яйця, вона запанікувала.

— Краще я піду. Мені не важко, — Касс витріщилася на мене. — А Том хай залишиться вдома. Він працював увесь тиждень. Йому потрібно добре відпочити. Я сама віднесу рахунок за яйця. Мені не завадить прогулятися.

— Касс, я сам піду, — заперечив я.

Усім здається, що я тепер говорю по-іншому — не певен, як саме, але певен, що так і є. Хоча Касс і скривилася як середа на п’ятницю, мама навіть не стала чекати нашої традиційної запеклої суперечки. Вона одразу простягнула рахунок Галлорана мені.

— Усе навколо міняється, — сказав тато, не звертаючись ні до кого конкретно, коли вони з мамою виходили з кімнати.

Щойно двері зачинилися, Касс накинулася на мене, немов розлючена тигриця, і вирвала рахунок в мене з рук.

— Томе, попереджаю тебе. Якщо ти вирішив прокрастися до Галлорана, щоб шпигувати за мною, то пошкодуєш про це. Не тільки в мене є таємниці, і я відплачу тобі тією ж монетою.

Я й не збирався сперечатися. Коли я вже сказав, що піду, то піду — з рахунком чи без. Тож рушив до дверей.

— Ти стаєш точно таким самим, як він! — в’їдливо сказала вона. — Безперестанку шпигуєш, розставляєш пастки і все псуєш. Ти перетворюєшся на маленьку копію Джеймісона!

Я гримнув дверима якнайсильніше та кинувся геть через подвір’я. Але все одно почув її пронизливий глумливий голос, який долинав з відчиненого навстіж кухонного вікна:

— Знаєш, краще будь обережним. Ти вже майже догрався, противнючий, огидний Том-нишпорка!

Маленька копія Джеймісона. Огидний Том-нишпорка. Я одразу прибіг сюди записати обидві ці фрази, щоб вони врешті перестали крутитися у мене в голові, але тепер рука не підіймається, надто вже вони жахливі. Я не можу їх записати. Не можу, і все. Мені ще ніколи не доводилося записувати слова Касс, а тому здається, що коли я їх таки запишу, вони закричать на мене з тьмяних списаних сторінок блокнота, ніби виведені блискучою фарбою, чи кров’ю, чи ще чимось таким. Я ніколи не зможу викинути їх з голови.

Тому я повинен змусити Касс забрати свої слова назад. Нехай вона визнає, що це неправда. Я піду та знайду її просто зараз, хай навіть доведеться пертися до Галлорана і терпіти її паскудний характер. Я віддам їй ключ, щоб показати, що шкодую про скоєне. Я змушу її визнати, що це неправда — все те, що вона сказала. Вона візьме свої слова назад, я точно знаю. Вона ж моя сестра.

Я пішов до Галлорана довгою дорогою через поля, вирішив не скорочувати шлях через старий міст. Він слизький та прогнилий навіть коли сухо, а ходити ним за поганої погоди я просто терпіти не можу. А ще я намагаюся триматися якнайдалі від будинку Джеймісона. Він відіслав Лісу понад тиждень тому, і хоча під час спільної праці на фермі він про це не згадує, та все ж навряд чи мені пощастить удруге, якщо ми зустрінемося на його території. Щиро кажучи, він мене лякає. Страшно навіть дивитися, як він сумує за своєю Лісою, а відколи ми знайшли його пляшки під тином — і поготів.

Я теж сумую за Лісою, але він цього не знає. Я думаю про Лісу цілими днями, знов і знов шкодуючи, що не прикусив язика того дня біля річки. Якби я тоді змовчав, то не треба було б мені зараз телющитися болотами до Галлорана і вибачатися перед Касс ні за викрадення ключа від її кімнати, ні за все інше. Натомість я міг би мчати стежкою до будинку Джеймісона, щоб побачитися з Лісою у свій перший вихідний день.

Можливо, вона одразу зачинила б двері просто в мене перед носом, а я так і стояв би, як телепень, на порозі. Можливо, вона розсміялася б мені в обличчя. Але й можливо, вона все-таки погодилася б вийти і трішки прогулятись, хоч і знехотя; а потім ми зніяковіло йшли б полями, майже не розмовляючи, і щоразу, коли вона пролазила під загорожею, я крадькома позирав би на неї, лякаючись її настороженого погляду і не наважуючись навіть словом озватися. Отак ми й ходили б — від одного поля до іншого.

Хоча Ліса могла б і всміхнутися. Можливо, мені вистачило б мужності всміхнутися до неї, а вона могла б відповісти мені тим самим. Імовірно, вона так квапливо вислизнула б з дому до мене, що довелося б нагадати їй повернутися по плащ, бо ж дощ он який періщить. А коли я взяв би її за руку, вона стиснула б мою, щоб показати, яка вона рада, що я прийшов. Може, вона навіть дозволила б мені допомагати їй зістрибувати з перелазів, як дозволяє татові. Я перейшов два