Позаду льодовні - Енн Файн

Ми промокли б до нитки. Це була б мокра, мокрюща прогулянка. Нині така погода, що ні кроку не ступиш без хлюпання і чавкання. Мої черевики аж обважніли від болота. Але я брів далі та продовжував подумки розмовляти з Лісою і, дійшовши до оселі Галлорана, суттєво повеселішав. Дивовижно.

Галлоран живе на схід від будинку Джеймісона в маленькій відрізаній від решти світу хатинці, де він і ріс зі своєю тіткою Сьюзан. Мені дуже подобається Галлоранів будинок і все, що в ньому є. Я провів там безліч годин, перебираючи його барвисті книжки з мистецтва, обгорнуті цупким червоним оксамитом (раніше це були гардини тітки Сьюзан), а Касс тим часом мусила сидіти мовчки, доки Галлоран сновигав кімнатою і розглядав її відображення в дзеркалі та на полірованих меблях, готуючись малювати її знову.

Йому завжди найбільше подобалося малювати Касс. У неї талант до позування, повторював він. Я повсякчас впадав у мертвотне заціпеніння, щойно він брав до рук пензлик, натомість Касс сиділа так, як їй було сказано: підборіддя трохи підняте, очі дивляться рівно, палець угору — саме так, як він попросив, неймовірно природно, ніби саме цієї миті вона перестала сміятися чи несподівано застигла в такій позі.

Вона так добре позувала, що Галлоран навіть дозволяв їй перекидатися з ним кількома словами, поки він працює. А мені — ніколи в житті. Варто було мені лише горло прочистити, він одразу зривався:

— Цсс! Потерпи ще трохи! А можеш повернути ту позу? Томе, можеш знову подивитися у вікно?

Оці шквали роздратування ніколи не поширювалися на Касс. Вона зазвичай просто сиділа собі й тарахкотіла:

— Галлоране, той хлопчина з ферми Смітів думає, що в тебе реально не всі вдома. По-моєму, це через те, що ти живеш тут сам-один, не маєш пристойної роботи, та ще й постійно носиш свій жахливий піджак.

— Так, Касс, мабуть, твоя правда. Сподіваюся, це чудове світло побуде ще трохи. У нас прекрасно виходить!

А я тим часом блукав будинком, безкінечно перебираючи різні речі. Крутив важкі латунні ручки буфетів з червоного дерева, обводив пальцями звивисті візерунки на книжкових шафах. Натирав рукавами скло серванта для порцеляни тітки Сьюзан, аж поки воно починало кидати на стіни сонячних зайчиків. Бродив домом і все перелічував у голові різноманітні породи дерева: атласне, кленове, палісандрове, грушеве, махагонієве, падубове, дубове.

Незабаром, коли світло ставало вже зовсім тьмяним, я чув, як вони збирають речі в оранжереї і Касс уперто й затято дорікає Галлорану його роботою за день:

— Я так не горбилася. Це точно. Галлоране, і чого ти намалював мені волосся такого гидотного болотяного кольору? І руки в мене не такі довгі. Таких довгих рук узагалі не буває. Якщо ти хотів намалювати горилу, то чому не попросив Тома позувати?

Вона все бурчала і бурчала, саму себе не чуючи, а Галлоран спокійненько витирав пензлики і закручував кришки на баночках з фарбами. Він теж її не слухав. А я вмощувався позаду величезного Галлоранового акваріума і починав ганяти його неповоротких відгодованих золотих рибок навколо порцелянової русалки, яку так любила тітка Сьюзан. Галлоран ту русалку закинув у акваріум одного вечора, щоб їм там було веселіше. Я сидів і чекав, коли нарешті вже зовсім затихне приглушене ремствування Касс.

— Не чіпай! — казав Галлоран, коли вона перемішувала його ручки, олівці та крейду або перекладала кудись його затискачі та молотки, так, що він тиждень мусив би шукати. — Поклади все туди, де воно й було, будь така ласкава.

— Касс, ну будь ласка, не треба! — кричав він, помітивши, як вона використовує його найкращий ніж, щоб відкрити бляшанку. Але вона вже принюхувалася до блідої смердючої рідини, яка потрохи зсихалася. І перш ніж він устигав вихопити бляшанку в неї з рук, Касс, чхаючи, ставила її на місце.

— Ти все розприскала на мої картини! — лементував він.

Вона вислизала від нього знову і знову, пробираючись між високими мольбертами і складеними стосом полотнами, поза картинами, що стояли, сперті одна об одну зворотними боками. Галлоран чув зрадницький тріск тонких крихких паличок чорного вугілля чи шум кнопок, які каскадом падають на кахлі, але поки він доганяв Касс, та вже гортала чорними від вугілля пальцями книжки, які він узяв у бібліотеці.

— Цю треба було здати ще в жовтні! — казала вона йому, зловтішаючись. — Гей, Галлоране! А цю взагалі в березні! — отак вона й мордувала Галлорана, аж поки він не починав благати нас піти.

— Касс, послухай, — упрошував він, — уже темніє. Я скоро й сам піду. Касс, ну будь ласка. Хіба вам не пора додому?

Нарешті, без попередження, вона брала пальто і простувала до дверей.

— Ти лише глянь на цей розгардіяш! — стогнав Галлоран мені в спину, коли я вимітався слідом за нею. — Томе, ти глянь на цей гармидер!

Він ніколи не наважувався скаржитися безпосередньо Касс. У неї ж талант до позування, самі розумієте.

Те саме відбувалося щоразу, коли він малював Лісу. Касс носилася туди-сюди: то кривлялася з-за його спини до Ліси, відволікаючи її, то скручувалася на підлозі, намагаючись повторити одну з тих дивних поз, які вона знайшла в книжці зі східного мистецтва, що її Галлоран тримав високо на полиці у своїй кімнаті, корінцем до стіни. Він чудово знав, хто здіймає галас, але чомусь саме я — той, хто тихесенько сидів і читав книжку, наполовину заховавшись за шторами, — потрапляв під гарячу руку і звинувачення Галлорана:

— Томе, прошу тебе, перестань так безбожно гупати! Ти що, навмисно так дихаєш, щоб понервувати мене?