Джордж і таємний ключ до Всесвіту - Люсі Хокінг

— Ти теж береш участь? — запитав Джордж, розхвилювавшись, що Енні — з її цікавим життям, науковими знаннями та бурхливою уявою — підготує таку класну презентацію, що його виступ буде порівняно з нею таким привабливим, як холодна рисова запіканка.

— Та ні, звісно! — відказала Енні. — Навіщо мені якийсь дурнуватий комп’ютер? От якби переможцю обіцяли балетні черевички — то вже інша справа... А про що ти розповідатимеш?

— Ну, я намагався підготувати щось про Сонячну систему, — сором’язливо відповів Джордж. — Але, по-моєму, вийшло поганенько. Я мало що про неї знаю.

— Неправда, — заперечила Енні. — Ти знаєш про неї набагато більше, ніж будь-хто з учнів у твоїй школі. Ти на власні очі бачив деякі об’єкти Сонячної системи в космосі — Сатурн, Юпітер, астероїди і навіть Землю!

— А якщо я все наплутаю?

— То, може, попроси мого тата перевірити твою презентацію? — запропонувала Енні.

— Він на мене дуже злий, — засмучено відповів хлопець. — І не захоче мені допомогти.

— Я попрошу його ввечері, — рішуче відповіла Енні. — А ти підійдеш до нього в понеділок після уроків і запитаєш все, що треба.

Тієї миті хтось легенько постукав. Двері до хліва широко розчинились — дітлахи завмерли на місці.

— Є хто живий? — почувся приємний голос.

— Моя мама! — Джордж ледь чутно прошепотів Енні.

— О ні! — прошепотіла вона у відповідь.

— Пригостити чи щось страшне вчудити? — запитала мама Джорджа.

— Пригостити? — з надією відповів Джордж.

Енні кивнула.

— Обох?

— Ага, якщо можна, — сказав Джордж. — Мене і... е-м-м... Фредді.

— Фредді? Дивне ім’я для дівчинки, — відказала мама.

— Ох, будь ласочка, — не витримала Енні, більше не в силах мовчати. — Тільки не сваріть Джорджа! Він ні в чому не винен!

— Не бійтеся, — відповіла Джорджева мама: з її голосу було ясно, що вона всміхається. — Я не розумію, чому вам заборонили бавитися разом. Принесла вам обом трохи перекусити — смачні кексики з броколі й шматок гарбузового пирога!

Запищавши від радості, Енні кинулась до тарілки з пухкенькими чудернацькими кексиками.

— Дякую! — пробубоніла вона, відкусивши добрячий кавалок кекса. — Так смачно!

Розділ шістнадцятий

Батько Джорджа тим часом брав активну участь у марші протесту Високо тримаючи плакати й вигукуючи гасла, захисники довкілля простували через торговельний квартал, розтинаючи натовп. «Планета гине!» — вигукували вони, маршируючи до центральної площі. «Пластикові торбинки треба переробляти! Машини — заборонити!» — кричали вони здивованим перехожим. «Перестаньте марнувати ресурси Землі!» — закликали учасники протесту.

Коли вони дійшли до середині площі, батько Джорджа заскочив на постамент пам’ятника і почав виголошувати промову.

— Пора задуматися! Вже сьогодні! — закричав він. Але його ніхто не чув, тому хтось із друзів дав йому мегафон. — У нас не так багато часу, щоб урятувати планету! — повторив тато Джорджа: цього разу так гучно, що його почув цілий квартал. — Якщо температура Землі далі зростатиме, — продовжував він, — до кінця століття повені й засухи вб’ють тисячі людей, а ще двісті мільйонів муситимуть покинути свої домівки. У світі залишиться мало місць, придатних для життя. Виробництво їжі зупиниться, люди вмиратимуть з голоду. Технологія нас не врятує. Бо буде вже надто пізно!

Кілька перехожих заплескали в долоні й закивали головами. Батько Джорджа здивувався. Він роками ходив на марші, роздавав листівки, виступав. І вже звик, що на нього не звертають уваги або називають його божевільним, — хто ж іще може заявляти, нібито люди мають забагато автомобілів, забруднюють довкілля і занадто часто користуються приладами, що споживають електроенергію? А сьогодні люди, як не дивно, прислухались до його розповіді про екологічну катастрофу, що про неї він говорив далеко не перший рік.

— Полярні льодовикові шапки тануть, рівень моря зростає, клімат щораз теплішає, — вів мову далі батько Джорджа. — Розвиток науки й технології дав нам силу, здатну знищити планету! Тепер нам треба знайти спосіб, як її врятувати!

Послухати його зупинилося декілька людей, які вирушили тієї суботи на закупи. З натовпу почулися підбадьорливі вигуки й оплески.

— Пора врятувати нашу планету!— вигукнув тато Джорджа.

— Врятуймо нашу планету! — вигукнули у відповідь активісти; двійко покупців і собі гукнули: «Врятуймо нашу планету! Врятуймо нашу планету!»

Юрба знову підбадьорливо заплескала — батько Джорджа переможно підняв руки догори. Його охопило радісне хвилювання. Нарешті люди звернули хоч якусь увагу на жахливе становище нашої планети! Тієї миті він збагнув: роки, витрачені на те, щоб сповістити людям про цю проблему, не пішли намарне. Почали з’являтися перші плоди його праці. Захисники довкілля не протестували даремно. Щойно оплески вляглися і батько Джорджа розтулив рота, аби продовжити свій виступ, як де не взявся здоровецький торт із заварним кремом, який пролетів над головами перехожих і поцілив просто йому в обличчя.

Натовп вражено замовк, а тоді вибухнув сміхом: подивіться-но тільки на того бідолаху — уся борода в кремі! Ватага хлопчаків, перебраних у гелловінські костюми, кинулась втікати з площі, розштовхуючи ліктями перехожих.

— Лови їх! — закричав хтось у юрбі, показуючи пальцем на бешкетників у масках, які щодуху мчали геть, тримаючись за животи від реготу.

Батько Джорджа не переймався — зрештою, усі ці роки, коли він виступав, люди завжди щось у нього кидали. Він старався пояснити, у якій небезпеці перебуває планета, а його за це арештовували, штовхали, ображали й виганяли, тому ще один торт із заварним кремом не надто його засмутив. Чоловік витер з очей липкий крем і, наче й не було нічого, приготуватися казати далі.

Кілька його колег-активістів кинулись було ловити ватагу демонів, чортів і зомбі, але швидко задихались і облишили цю справу.

Побачивши, що дорослі вже не женуться за ними, хлопчаки й собі зупинились.

— Ха-ха-ха-ха, — реготав один із них, скидаючи маску зомбі, — Рінґо. Його справжнє обличчя було майже таке ж «привабливе», як та гумова