Джордж і таємний ключ до Всесвіту - Люсі Хокінг

— Нам не можна розмовляти, — прошепотів Джордж через дірку в паркані.

— Я знаю! — відповіло дівча. — Але мені так нудно!

— Тобі нудно? Таж ти маєш Космоса!

— Ні, не маю, — відказала Енні. — Тато закрив його, щоб я більше не могла на ньому клацати.

Вона шморгнула носом.

— Мені навіть заборонили святкувати Гелловін сьогодні ввечері.

— Мені теж, — сказав Джордж.

— А я маю такий гарний костюм відьмочки, — зітхнула Енні.

— Моя мама пече гарбузовий пиріг, — засмучено сказав Джордж. — Як завжди, несмачний. А коли він спечеться, мені доведеться піти на кухню і з’їсти шматок.

— Гарбузовий пиріг... — зажурено повторила Енні. — Звучить смачно! То, може, віддаси мені свій шматок, якщо ти не хочеш його їсти?

— Я б віддав, але ж тобі не можна заходити до мене на кухню. Після того, що сталось... коли ми востаннє бавились разом.

— Мені дуже шкода,— сказала Енні.— За ту мандрівку на кометі, астероїди, струмені газу й за те, що мій тато на тебе розсердився. Словом, за все. Я не хотіла, щоб так сталось.

Джордж промовчав. Колись він гадав, що, зустрівшись з Енні, скаже все, що про неї думає, але тепер йому не хотілось нічого казати.

— Ох, — пхикнула Енні.

Джорджеві почулось, що по той бік паркану хтось плаче.

— Енні! — гукнув він тихенько. — Енні?

Хтось голосно висякав носа.

Він побіг попри паркан. Тато почав, було, латати дірку, яку Фредді проламав до Сусідського Саду, але його хтось покликав, і він так і не закінчив свою роботу. В паркані досі зяяла така діра, що крізь неї якраз міг протиснутися хтось невисокий на зріст.

— Енні! — Джордж устромив голову в дірку. Він побачив дівчинку по той бік огорожі — вона витирала рукавом носа й терла очі. Вбрана у звичайний одяг, Енні більше не була схожа на чудернацьку казкову істоту чи космічного прибульця. Перед ним була просто самотня дівчинка. Джорджеві стало її шкода.

— Ходи сюди! — гукнув він. — Пролазь через паркан! Ми можемо заховатись у загорожі, де живе Фредді.

— Я думала, ти мене ненавидиш! — сказала Енні, протискуючись крізь дірку в паркані. — За те, що...

— Ет, — махнув рукою Джордж, наче взагалі про це не думав. І поважно додав: — Якби я був малою дитиною, то, може, і образився б на тебе. Але ж я вже не маленький.

— Ох, — зітхнула заплакана Енні. — То ми знову друзі?

— Тільки якщо ти пролізеш через паркан, — вирішив подразнити її Джордж.

— А твій тато? — завагалась Енні. — Він, мабуть, знову розізлиться?

— Його нема вдома, — сказав Джордж. — І повернеться нескоро.

Правду кажучи, того ранку Джордж радів, що йому заборонено виходити з дому. Часом у суботу батько ходив на марші протесту проти глобального потепління і брав Джорджа із собою. Коли хлопець був меншим, він обожнював демонстрації: круто було йти через цілий центр міста з плакатом у руках, вигукуючи гасла. Захисники довкілля — люди веселі й, бувало, носили малого Джорджа на плечах і пригощали гарячим домашнім супом. Але тепер, підрісши, хлопець трохи соромився ходити туди. Тому коли вранці тато суворим голосом сказав, що Джордж покараний і замість піти на протест, сидітиме вдома, той лише вдав, наче засмутився, щоб не образити тата. Натомість, залишившись на самоті, полегшено зітхнув.

— Давай, Енні, стрибай! — сказав він.

Загорожа для кабанчика була місцем, може, й не найтеплішим і найзатишнішим, зате прихованим від очей сердитих дорослих. Джордж думав, що Енні поскаржиться на «аромат» — насправді не аж такий міцний, як усі гадають, — проте вона лише зморщила носа і вмостилася на купі соломи в кутку. Сперши голову на ратички, Фредді, тихенько порохкуючи, спав.

— То що, скінчились наші пригоди? — запитав Джордж Енні, сідаючи поруч.

— Мабуть, — відповіла Енні, постукуючи кросівками по стіні хліва. — Тато каже, що я зможу знову полетіти у відкритий космос, коли стану зовсім стара — років так у двадцять три.

— Двадцять три? Таж ти вже будеш стара баба!

— Я знаю, — зітхнула Енні. — Півжиття треба чекати. Добре, що хоч мама нічого не знає. Вона б страшенно розлютилась. Я пообіцяла їй, що наглядатиму за татом, аби він не накоїв дурниць.

— А де твоя мама, до речі? — запитав Джордж.

— Моя мама, — відповіла Енні, струснувши головою — цей жест був Джорджеві добре знайомий, — танцює у балеті «Лебедине озеро» у Большому театрі в Москві.

Сонний Фредді голосно хрюкнув.

— Неправда, — сказав Джордж. — Навіть Фредді знає, що це не так.

— Ну добре, — визнала Енні. — Вона доглядає хвору бабцю.

— Тоді чому ти відразу цього не сказала?

— Бо вигадати щось інше — цікавіше. Але про космос я не збрехала, правда ж?

— Правда, — сказав Джордж. — Усе було супер, от тільки... — замовк він на півслові.

— Що? — запитала Енні, намотуючи на пальця соломинку.

— Навіщо твій тато туди мандрує? І навіщо йому Космос?

— Тому що він хоче знайти нову планету у Всесвіті.

— Яку нову планету?— запитав Джордж.

— Особливу. Таку, де могли б жити люди. Наприклад, коли на Землі стане надто спекотно.

— Ого! І він уже її знайшов?

— Ще ні, — відповіла Енні. — Але наполегливо шукає, по всіх галактиках у Всесвіті. І не зупиниться, поки не знайде.

— Дивовижно. От якби і я мав комп’ютер, з яким міг би мандрувати цілим Всесвітом! Та й узагалі, якби в мене був хоч якийсь комп’ютер!..

— А що, в тебе його й досі нема? — здивувалась Енні. — Чому?

— Я збираю гроші на нього, але поки назбираю, півжиття мине.

— От халепа!..

— Тому я хочу взяти участь у науковому конкурсі, — сказав Джордж. — Переможець отримає першокласний комп’ютер!

— А що за конкурс?

— Наукових презентацій. Треба підготувати виступ на певну тему. І хто виступить найкраще — виграє комп’ютер. У конкурсі бере участь багато шкіл.

— А, я вже знаю! — пожвавішала Енні. —