Джордж і таємний ключ до Всесвіту - Люсі Хокінг

— Он там, — сказала вона, — гігантська буря, яка триває вже сотні років. А може, й довше, не знаю. Вона займає простір, удвічі більший за Землю!

Доки комета віддалялась від Юпітера, Джордж спробував полічити його супутники.

— Чотири великі, — сказав він.

— Що — чотири великі?

— Супутники. Юпітер має чотири великі супутники і цілу купу малих. У нього, певно, більше супутників, ніж у Сатурна.

— А, ну може, — відповіла Енні, голос її цього разу прозвучав збентежено, — раз ти так кажеш.

Джордж захвилювався — щось тут не те: досі Енні ніколи з ним не погоджувалась. Він помітив, що вона присунулась трохи ближче до нього, а тоді мовчки взяла його за руку. Довкола них із кам’янистої поверхні раз у раз бухкали нові струмені газу й пилу, здіймаючи за собою хмарки. Над усією кометою висів легкий туман.

— З тобою все добре? — запитав він. Джордж відчував — щось явно не так: Енні не могла просто узяти й перестати хвалитись і дошкуляти.

— Джордже, я... — почала Енні, аж раптом позаду них у комету влетіла здоровецька брила, струснувши поверхню під їхніми ногами, мов землетрус, і здійнявши велетенську хмару з пилу й льоду.

Глянувши вгору, Джордж та Енні побачили сотні каменів, що летіли до них на великій швидкості. А сховатися не було де!

— Астероїди! — закричала Енні. — Ми потрапили під астероїдний дощ!

[8]

Розділ чотирнадцятий

Що нам робити??? — зарепетував Джордж.

— Нічого! — крикнула Енні. — Ми тут нічого не вдіємо! Вважай, щоб тебе не розчавило! Я скажу Космосові, аби забрав нас назад!

Комета із шаленою швидкістю мчала крізь потік астероїдів. Здоровенна брила поцілила за кілька метрів від них, сипнувши на їхні скафандри й шоломи жменю дрібних уламків. Через голосовий передавач у шоломі Джордж почув, як Енні заверещала. Та раптом крик дівчинки обірвався — усе стихло, наче хтось вимкнув радіо.

Джордж заговорив до Енні через передавач, але вона, здавалось, його не чула. Хлопець обернувся — Енні явно щось казала йому крізь скляний космічний шолом, але її слів не було чути. Джордж щодуху прокричав: «Енні! Забери нас додому! Забери нас додому!» Та все марно. Він побачив, що маленьку антену на її шоломі переламало навпіл. Ось чому вона його не чує! Невже із Космосом теж не вийде зв’язатися?

Міцно вхопившись за Джорджа, Енні хитала головою то туди, то сюди. Вона з усіх сил намагалася вийти за зв’язок із Космосом, щоб той забрав їх звідти, але комп’ютер не відповідав. Сталось те, чого Джордж найбільше боявся: каменюччя, що падало на них із космосу, пошкодило пристрій, який з’єднував Енні з ним і комп’ютером. Вони застрягли на кометі, летіли крізь астероїдний дощ і не мали нікого, хто б їх порятував. Джордж хотів самотужки викликати Космоса, але не знав, як це зробити і чи в нього взагалі є для цього потрібне пристосування. Відповіді він не отримав. Енні й Джордж трималися одне за одного, міцно заплющивши очі.

Несподівано астероїдний дощ затих — так само раптово, як і розпочався. Ще хвилину тому кам’яні брили гупали з усіх боків, а тепер комета вилетіла по той бік шторму. Роззирнувшись довкола, Джордж та Енні зрозуміли, як їм пощастило звідтіля втекти. Камені вишикувались у довжелезну лінію, що простягалась немовби через весь космос. Великі брили стриміли врозсип то тут, то там уздовж траєкторії комети. Там, де вона промчала, уламки були значно менші, проте тіснилися один до одного.

Однак небезпека не відступала. По всій поверхні комети шугали струмені газу. Один із них міг от-от вирватися просто в них під ногами. Небо застилав туман від вибухів — розгледіти можна було хіба що Сонце й бліду блакитну цятку, що поволі більшала.

Джордж обернувся до Енні й тицьнув на блакитну плямку попереду. Дівча кивнуло головою й спробувало «накреслити» пальцем потрібне слово в повітрі. Джордж розібрав лише першу літеру — «З». Підлетівши ближче, комета дещо змінила свій курс, і хлопець збагнув, що мала на увазі Енні. Літера «З» — Земля! Крихітна цятка — планета Земля. Така малесенька супроти інших планет і така гарна! Його рідна планета, рідний дім! Джордж понад усе на світі прагнув тієї ж миті там опинитися. Рукою у космічній рукавиці він написав у повітрі «Космос». Однак Енні тільки похитала головою й накреслила слово «Ні».

Тим часом ситуація, в якій опинилися Енні й Джордж на кометі, з кожною секундою погіршувалась. По всій поверхні шугали сотні фонтанів із газу й пилу. Двійко знедолених космічних мандрівників тулилися одне до одного, не уявляючи, як їм вибратися з халепи, в яку вони потрапили.

«Принаймні я побачив Землю з космосу», — спало на думку Джорджеві. От якби розповісти всім знайомим, яка Земля крихітна й тендітна порівняно з іншими планетами! Тільки про повернення додому можна було й не мріяти. Туман із пилу й газу був такий густий, що затулив собою блакитну планету. Як Космос міг покинути їх ось так у біді?

Щойно Джордж уявив, що ця думка, мабуть, остання в його житті, як біля них зненацька з’явився яскраво освітлений портал. Звідти вийшов чоловік у скафандрі, відчепив їх від комети, підняв і шпурнув крізь відчинені двері. А вже за мить Енні, а за нею і Джордж гупнулися на підлогу Ерікової бібліотеки. Їхній рятівник, грюкнувши дверима, зайшов услід за ними. Знявши космічний шолом і розлючено глянувши на Джорджа й Енні, які лежали, розкинувши руки й ноги, на підлозі, Ерік закричав:

— Що ви собі таке придумали, га?! Що це за витівки?!

Розділ п’ятнадцятий

Що ви собі таке придумали, га?! Що це за витівки?!

Ерік був злий, як пантера, — Джорджеві аж захотілося повернутись на комету, яка стрімголов мчала до самісінького