Маленька Відьма та Кір - Олексій Надемлінський

Із цими словами простягнув котові чи то намисто, чи то нашийник із великим яскраво-червоним каменем.

Кіт відсахнувся:

— Ти що — з глузду з’їхав?

— А що тут такого? — відказав Домовик. — Ну, походиш якийсь час у людській подобі. Що, від тебе щось відпаде? Утім, хвіст точно відпаде, — зазначив він.

— У тім і річ… без хвоста я втрачу свою магію.

— Ти забув про основне правило білих чарівників? Нагадую: «Роби, що хочеш, тільки нікому не зашкодь». Ти нікому цим не зашкодиш і робитимеш, що хочеш. А коли все скінчиться, знову котом станеш. І хвіст відросте. Навіть пишнішим буде, ніж зараз… До того ж невже тобі не хотілося бодай раз у житті побути характерником?

Імовірно, слова Домовика переконали кота, бо він покірно схилив перед ним голову. І Домовик спритно надів на нього нашийник.

— А що то за головне правило білих чарівників? — поцікавилася Маринка. — І чому я вперше про нього чую?

— Бо тобі тоді ще рано було про це знати, — буркнув Кір і повів туди-сюди шиєю.

— Тоді, — з притиском сказала Маринка. — А тепер?

— А тепер уже пізно: ти все одно робиш те, що хочеш, — замість Кіра відказала Коловерша.

Кіт кинув на неї убивчий погляд, але у відповідь Коловерша тільки весело розсміялася.

Маринка несвідомо опустила руку в кишеню і намацала там кулон-підкову, що залишив Легас. Чесно кажучи, вона вже й забула про нього, тому нічого не розповіла друзям.

— Знаєте… — почала вона.

І в ту ж мить троє друзів обернулися до дівчинки.

— Що у тебе там? — різко запитав Домовик.

Марина показала підківку.

Кіт широко розплющив очі.

— Ого! — сказав він. — Підкова самого Легаса!

— Крутий оберіг, — додав Домовик.

Марина запитально подивилася на друзів.

— Підкову Легаса вважають найдужчим захистом від пасток, нападу та інших неприємностей, — пояснив Кір. — Відомо, що за своє життя Легас лише чотири рази «втрачав» свої підкови… Значить, ось як він тобі віддячив. Круто!

— Гей, а де шнурок-лист від волхвів? — раптом стурбувався Домовик.

— Ти на ньому сидиш, — підказала Маринка.

Висмикнувши з-під себе шнурок, Домовик повісив на нього підкову Легаса. Потім простягнув його Маринці й сказав:

— Одягни на шию і ніколи не знімай.

Марина слухняно зробила так, як він велів, а тоді скоромовкою випалила:

— Я зараз!

І підстрибом подалася до передпокою. Кіт і Домовик здивовано перезирнулися.

— Куди це вона побігла? — запитав кіт.

Домовик невизначено повів плечем.

— До дзеркала, — пояснила їм Коловерша. — Дивиться, личить їй підкова Легаса чи ні.

— Дівчисько… — пробурчав Кір. — Усі алмази світу не варті цієї підкови, а вона ще й коверзує: личить вона їй чи ні…

— Ніби ти не знаєш, що дівчатка тільки те й роблять, що викручуються перед дзеркалом, — зауважив Домовик і з головою пірнув у свій мішок.

Що робити?

Коловерша непомітно зникла саме тоді, коли Кір з Маринкою спостерігали за Домовиком. А він голосно коментував те, що бачив у мішку:

— Приворотний перстень для нас ще зарано… Захисний перстень від Анцибала, чорта болотяного, теж ні до чого… Апчхи!

З мішка вилетіла хмара пилюки. Домовик продовжував:

— Шапка-невидимка, гадаю, не знадобиться… оберіг, що відлякує Бабая, теж не потрібен… бо ми вже не маленькі дівчатка…

Нарешті він випірнув з мішка і простягнув Маринці сорочку:

— Одягай, — звелів він.

— Що це? — недовірливо запитала Маринка.

— Заговорена сорочка від меча і ножа, — пояснив Домовик. — Підкова Легаса, звичайно, дуже сильний оберіг, але сорочка теж не завадить.

Тоді знову пірнув у свій мішок, якийсь час зосереджено сопів там, тоді виліз і скрушно повідомив:

— Все. Як то кажуть, чим багаті…

— Не густо, — зауважив Кір.

Домовик нічого не відповів. Він покрутив головою на всі боки й стривожено вигукнув:

— А Коловерша де?

— Скучив за нею? — насмішкувато поцікавилася Маринка.

— Ні, справді, куди вона пропала? — занепокоївся і Кір.

— Та тут я, тут, — пролунав знайомий голос у них за спинами. — Уже й на хвилинку покинути вас не можна…

Коловерша на задніх лапах підійшла до столу і поставила на нього склянку з молоком. У цю мить вона дуже нагадувала кенгуру. Та й розміром, схоже, теж трохи збільшилася.

— Це тобі, Маринко, — сказала вона. — Пий.

Дівчинка з задоволенням припала до склянки. Молоко виявилося неймовірно смачним — солодким і водночас… Марина відчувала, як із кожним ковтком вона набуває чогось нового, це було щось особливе… те, чого вона раніше не відчувала.

— Може бути, що ти, Коловершо, і справді маєш рацію, — зауважив Кір. — А можливо, що й ні.

— А що це було? — запитала Марина, розглядаючи дно вже порожньої склянки.

— Напій дорослих відьом: молоко з росою, — відказала Коловерша.

— Подумаймо все ж таки, як і де шукати книгу, — рішуче втрутився кіт. — Бо, схоже, моя магія скоро не зможе утримувати час.

— Може, тобі допомогти? — запитала Марина.

— Не треба, — відмовився Кір. — Тобі твоя сила ще знадобиться.

Зненацька Маринка відчула всередині якесь невідоме досі відчуття… щось ніби змигнуло перед її очима і зникло.

— Книгу потрібно шукати в нашому районі — в Осокорках, — несподівано для себе самої сказала вона. — А якщо конкретніше, то її викрадач перебуває в селищі елітних котеджів.

— З чого ти це взяла? — Кір був відверто шокований.

— Це ж елементарно, Ватсоне, — усміхнулася Маринка. — Подумай сам: усі проходи в інші світи заблоковані, так?

— Ну… припустимо, що це так.

— І тільки в нашому чарівному дереві залишилася шпаринка. Мені здається, що це викрадач залишив її для себе. Щоб у разі потреби перебратися в інші світи.

— Але він може трансгресувати до Осокорків з будь-якої точки планети, — заперечив Кір.

— Так. Але що, коли книга потрапила до рук звичайній людині, яка про чари і магію знає лише з казок, фентезійних книг та фільмів?

— Ну, це вже занадто, — засумнівався Кір.

— Занадто? Тоді скажи, чому наймогутніші волхви не могли виявити викрадача? Та тому, що вони шукали мага або чарівника. А шукати треба було звичайнісіньку людину!

— Це неймовірно, а тому схоже на правду, — зауважив Домовик.

Ці слова ніби додали Маринці нових сил. Вона продовжувала:

— А якщо це людина, то вона, найімовірніше, мешкає десь поруч.

— У цьому щось є, — тепер вже згодився і кіт. Але одразу знову засумнівався: — А чому ти гадаєш, що шукати її треба саме в селищі елітних котеджів? — поцікавився він.

— Ти що, «Графа Монте Крісто» не читав? — здивувалася Маринка. І зразу зрозуміла, що сказала дурницю. Вона уявила собі Кіра, який лежить