Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук

Але Бігунець був супроти Котила, як голка супроти слона, його ж голос був, наче тоненький писк, тоді як Котилове хропіння розлунювалося, наче грім, і потонув той писк у громі — не почуло його чудисько. І тоді знову заклав пальця в рота Бігунець і знову задумався.

«Ти велике, могутнє і кругле, — думав він, — навіщо ти є? Сієш смерть і залишаєш за собою чорні дороги — пустка після тебе й сухий вітер. Тебе ніхто не любить і не дружить з тобою, навіщо ж ти тоді є?»

І думки Бігунцеві стали голосніші за його слова. Котило розплющив спершу одне, а тоді й друге око.

— Хто це зі мною говорить? — хрипко спитав він.

— Бігунець, — відказав той, — Маленький чоловічок, який дружить з усіма.

— Що значить «дружить»? — спитав Котило.

— А це значить, що добре до всіх ставиться. Робить усім добро. І ніколи нікому не чинить прикрощів і не завдає болю.

Тоді розтулилася велетенська пащека і звідти викотилися хвилі реготу.

— Де це ти такий мудрий узявся? — сказав Котило, поволі розгойдуючи своє сите тіло, щоб раптово наскочити на Бігунця і ковтнути його, — Я щось не бачу, де ти є?

— Я тут, — сказав Бігунець і підняв обидві долоньки догори, — Прийшов, щоб подружити з тобою…

Тої ж миті Котило кинувся на Бігунця і клацнув зубами, як ото клацає собака, коли ловить муху — і вже певний був, що ковтнув нахабу, який насмілився потривожити його сон, але збоку знову задзвенів тонкий голосок:

— Невже ти не захочеш зі мною дружити?

— А навіщо мені з тобою дружити? — сказав Котило, розвертаючись, — Чи буду я від того ситніший і здоровіший?

— Ти тоді когось полюбиш, — задзвенів голосок, — і не будеш такий непотрібний у цьому світі.

І знову клацнув зубами, як пес, Котило, але знову не вхопив Бігунця.

— Бо так, — дзвенів десь збоку голосок, — ти нінащо. Коли ти нікого не любиш, навіщо ти тоді є, великий, дурний і могутній?

На те зовсім розгнівався Котило і втретє клацнув зубами.

— Чому ти на мене нападаєш, круглий дурню? — тоненько кричав Бігунець, бігаючи довкруг Котила і тільки п'яточками поблискуючи, — Хіба прийшов я до тебе битися чи щоб учинити тобі зло? Чи не сказав я тобі привітних слів і чи не запропонував дружити?

— Мені не треба нічиєї дружби! — заревів Котило і знову кинувся на Бігунця.

І диво дивне вчинилося на тій галяві, на якій зупинився був Котило. Чудисько кидалося туди й сюди, як оглашене, ревіло, рикало, кричало, хрипіло, сопіло, свистіло носом, клацало зубами, толочило траву й дерева, кидалося, підскакувало, а довкола нього миготіли золоті п'яточки і чувся дзвінкий сміх. Було таке враження, наче Котило змагався із сонячними зайчиками, а чи можна подолати сонячні зайчики, коли вони такі прудкі і безтілесні? Зрештою, зовсім знесилів Котило і важко ліг, висапуючи повітря.

— Іди геть, проклятий хлопчиську! — ледве вичавив він крізь дихавицю.

Тоді сумно спинився Бігунець і подивився на зморене, охляле й майже переможене чудисько.

— Дуже жаль, — сказав Бігунець, — Я прийшов до тебе як приятель, а ти напав на мене, як на ворога.

— Бо ти і є мій ворог, — видихнув важко Котило, — Тяжкий і заклятий ворог.

На те похнюпився Бігунець, повернувся і справді пішов геть, бо це він уперше зустрів істоту, яка не захотіла з ним дружити. Ішов він отак і йшов, і сльози стояли в нього на очах. Через ті сльози побачив він уявно маленьку, хвору Берізку, що сумно покивувала вітами і тихо ронила на траву краплі-сльозини. І сиділи під тією Берізкою троє її запечалених друзів: Мурашка, Метелик і маленький, незграбненький і надутенький Жучок. Мурашка сумно награвала на сопілочці, Метелик — на цимбаликах, а Жучок — на бандурці. Підійшов до них ще й зелений Цвіркунець і приклав до підборіддя скрипочку-осьмачку. Заграли вони тонко-тужно, в такт похитуванню гілля Берізки. Бігунець зупинився на галявині і на все те дивився. І прослухав він музику всю до кінця, перш ніж зважився сказати Берізці своє слово.

— Мені дуже жаль, — сказав він, — не зміг я тебе, Берізко, звільнити. Не зміг я подружитися з Котилом, а прогнав він мене з-перед очей. Не зміг я знайти добрих, лагідних слів для нього і розплавити кригу біля його серця, нічого я, Берізонько, нічого не зміг.

— Є ще один спосіб, щоб мене звільнити, — сказала Берізка, — Тільки для того треба так прудко бігати, щоб самого видно не було.

— Я це зумію, — сказав із надією в голосі Бігунець.

— Треба для того, мати такі сині очі, щоб не були вони ні синіші, ні блідіші неба.

— Саме в мене такі очі! — скрикнув уже радісно Бігунець.

— Коли так, то подружи із Сонцем.

— З Сонцем? — вигукнув здивовано Бігунець.

— Авжеж, із Сонцем, — сказала Берізка, — Бо тільки Сонце знає, де знайти чарівну воду, яка звільнить мене. А я знаю щось таке, що навіки звільнить цей ліс від погибелі…

— Хіба цей ліс має загинути?

— Його з'їсть Котило, — сумно сказала Берізка.

— То скажи мені щось таке, що навіки звільнить цей ліс!

— Е, ні, — захитала головою Берізка, — Це слово сховано в мені, як метелик у гусені. Ти ж знаєш, як родяться метелики? Спершу несуть яєчка, з яких виплоджується гусінь…

— Я знаю, — сказав Бігунець, — Гусінь загортується в павутину й засинає.

— А прокидається Метеликом, — сказала Берізка.

— Таким, як я, — відгукнувся згорда Метелик.

— То оте слово, що має звільнити цей ліс від Котила, наче гусінь, що перетворилася в лялечку. І тільки тоді, коли я звільнюся, тільки тоді я здатна буду сказати його тобі.

— Я зроблю все! — сказав дзвінко Бігунець, — Мчатиму, хай би трісло в