Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук

— Ой, у мене вже у вухах заскавуліло, — сказав Павук.

— Отак воно і в тому лісі було. Цей вітер ламав усі хати і гнізда, навіть найміцніші…

— А хіба в лісі бувають хати? — спитав Павук.

— У казці все буває, — сказав Бігунець, — Так от, ті хати ламалися через те, що всі, хто в них жив, лякалися. Злякається їжак, і його хатка — трісь! Злякається Вовк, і з його хатки тріски летять!

— І тільки Заєць не злякався?

— Еге ж. Тільки він один. І вітер не зламав його хатки.

— Хто ж тобі таке розказував?

— Як хто? Сам Вітер. Я з ним дружу… Побіг той Зайчик по лісі. І що там робилося? Не ліс, а тріски, не хати, а руїни і ломаччя. Всі плачуть, всі стогнуть, а Заєць ходить і тільки роззирається. А потім став, задні лапи розставив, передні за спину заклав, підборіддя підняв і гукнув на весь ліс: «А знаєте, чому те сталося?». Звірі тільки видивилися на нього. «А тому, — гукнув Заєць, — що не треба ніколи боятися!»

Павук подумав, що Бігунець розказав цю казку не так йому, як собі, бо, певне, і він злякався Котила, але Бігунець розказував її таки для Павука, бо не тремтів і не озирався, а спокійнісінько почав збирати хмиз і сухе листя, траву й бадилляччя, щоб зробити собі в печерці постіль. Адже біг він у ліс Недобір цілий день і втомився немало, та й хто не втомиться, коли почне бігти зранку, а зупиниться ввечері. Отож Бігунець скоро й ліг і задоволено простяг ноги. Тут прийшов до нього із скрипкою Цвіркун і програв колискову, а під колискову навіть дорослі засинають, не те що зморений від цілоденного бігання Бігунець.

Сонце розпустило по світові проміння. Воно розлетілося, як розвіяне вітром волосся, перетяло павутину, яку зіткав на вході до Бігунцевої печерки Павук. Це він так оберігав свого приятеля від комарів, мух та ос, бо не вірив у їхню, хай і заповіджену, дружбу. Від дотику проміння павутинки ніжно заграли, і ту чудову, тихеньку музику почув Бігунець, коли розплющив очі. Він скочив на рівні й озирнувся.

— Як добре, — сказав він сам до себе, — що я оселився у цьому новому лісі! Як добре, що прийшов ранок, як добре, що є цей світ і друзі мої!

Він помчав до річки, аж замиготіли йому п'яточки, і так уже він купався, так уже сипалися бризки, що, здавалося, якийсь водограй вибився із водного плеса і зависли над ним маленькі тремтливі веселочки.

Потім Бігунець сидів на березі і збирав гальку — гладенькі, шліфовані камінці. Він понапихав її в кишені і за пазуху, набрав повний лопушиний листок і потяг усе те добро нагору.

— З цих камінців я змурую собі маленьку, гарненьку хатку, — сказав він Пташці, яка цікава була прилетіти подивитися, що це він робить.

Потім він пробігся по лісі, з'їв кілька суниць і кілька чорниць. Закусив солодким корінцем, який ніжно пах, і запив кількома великими краплями роси.

— Ну от, — сказав він сам до себе, — Я готовий іти до Котила.

— Хочеш, щоб він тебе з'їв? — спитала злякано Ворона, що сиділа неподалік на сучку.

— Чого б це він мав мене їсти? — сказав весело Бігунець, — Я ж іду подружитися з ним…

— З ним не можна подружитися, — сказала Ворона, — Це такий, що з ним ще ніхто не подружився.

— А то чому? — спитав здивовано Бігунець, — Я багато вже прожив на світі, але не було ще такого, з ким би я не подружився.

— Він тільки й знає, що їсти, — сказала Ворона, — А ті, що думають про саму тільки їжу, не бувають добрі. Щоб подружитись із кимось, треба любити приятеля. А як можна любити, коли добрих справ не чиниш? Як можна добрі справи чинити, коли тільки про власне черево дбаєш?

— А хіба, — спитав Бігунець, — ти не дбаєш про власне черево?

— Всі ми дбаємо про те, щоб наїстися, — сказала розважно Ворона, — Але в кожного є багато й інших турбот. Ми любимо світом помилуватися, і хоч я, приміром, сама без музичного слуху, але люблю інших пташок послухати. Ми про своїх дітей дбаємо, щоб вони виросли живі-здорові й розумні, а ще ми любимо міркувати про світ і про те, як у ньому живі істоти живуть.

— Ну, а Котило?

— Котило тільки їсть. Їсть та й їсть, знову їсть та й їсть. Немає в нього іншої турботи, тільки їсти, от він і їсть удень і часом уночі — їсть все живе й ростуче. Тварин і рослин, дерева й комашню. Коли ж нічого такого біля нього нема, він їсть землю і гризе камінь, але не припиняє їсти. Він ніколи не прислухається до чудової пісні солов'я чи синиці, не має й коханої, бо та, котру він колись полюбив, сама від страху деревом стала. Отож їсть він і їсть, і ні про кого іншого не турбується. Він нікого не любить, Бігунцю, бо немає йому кого любити…

— Але для чого ж він живе на світі? — вигукнув зчудовано Бігунець.

— Щоб їсти, — сказала Ворона, — А їсть він для того, щоб жити. Зрозумів?

— Ні! — мовив Бігунець, — Але в нього є живе серце?

— Серце є. Воно живе, але холодне, — сказала Ворона, — А те сало, що наросло на ньому, — лід.

— Я все-таки хочу піти до нього, — сказав Бігунець, — Ти ж сама сказала: він нікого не любить, бо нікого йому любити. Отож я й хочу запропонувати йому дружбу. Хочу сказати йому, що світ довкола широкий і гарний. Що в ньому можна не тільки їсти, але й красу велику зріти…

— Добре ти кажеш, Бігунцю, — похитала сумно головою Ворона, — Але боюся, що з'їсть він тебе. А ти такий милий і привітний і так кумедно бігаєш, аж сонячні зайчики в очах скачуть. Знаєш,