Панна квітів - Валерій Олександрович Шевчук

— Вона спить, — сказав Бігунець, — Ну що ж, поспи, матінко Вороно, бо мені таки треба допомогти друзям. До Котила ми ще встигнемо…

І коли згадав він про Котила, то аж позажмурювалися зі страху Мурашка, Метелик та Жучок.

— Так, значить, це Котило зачарував вашу Берізку? — спитав Бігунець.

— Еге ж, — сказала Мурашка.

— Тобто ні, — сказав Метелик, — Це не Котило. Просто вона сама…

— Вона дуже злякалася і захотіла сховатися…

— А тоді він ще дерев не їв.

— І не їв землі й каміння. Він хотів, щоб вона за нього…

— Заміж вийшла, — видихнув Жучок.

— І зачарувалася вона в дерево…

— А розчаруватися вже не змогла, — сказав Метелик.

— Отож вона берізка й не берізка, — додала Мурашка.

— І все-таки вона Берізка, — довершив Жучок.

— Ходи за мною, — сказав Метелик, — Я тебе швидше доведу.

Метелик полетів, а Бігунець побіг, і біг він так, щоб не переганяти Метелика. І тріпотіла в нього перед очима синя квітка, а вгорі, над головою, гув Жучок із Мурашкою на спині. Всі дуже поспішали, бо вже сонце наштрикнулося на шпичаки найвищих верхівок, плавилось і розтікалося золотим промінням, а може, просто підглядало за Бігунцем та його друзями, бо кому ж не цікаво, коли таке от відбувається.

Але вони змушені були спинитися, бо сонце було надто втомлене і заплющило очі, а відтак і ніч упала на землю. Тоді Бігунець ліг на латку моху Зозулиного Льону, вкрився широким листком, а коло нього поснули Мурашка, Метелик та маленьке, незграбненьке. І побачив Бігунець, як заплющив очі, веселу квіткову галявину, густо залиту сонцем. І росло там стільки квітів, скільки зірок на тому клапті неба, який бачиш у розчинене вікно чи у просвіті між дерев, і ті квіти бриніли, а може, це співали бджоли, що набирали собі меду. Посеред галявини росла Берізка, смутно опустила гілля, а на гілці в неї виспівував Дрозд. І співав він, що дуже любить ту Берізку, що нудьгує і сумує за нею, що на її гіллях він би й собі гніздо вимостив, коли б не була вона така низька й сумна.

— Чого ж ти така сумна? — спитав Бігунець.

— Хіба ж не знаєш? — відповіла Берізка, — Про це знає кожен у лісі. І кожному, навіть цьому лукавому Дрозду, що за друга себе вдає, а насправді любить дуже маленьку пташку Жевжика-поетесу, відомо, що я чекаю того дня, коли до мене прийде хтось такий, що з усіма дружить. Прибіжить він на світанні, а коли бігтиме, то його й видно не буде, тільки блискотітимуть п'ятки, наче золоті спалахи на воді. І той чоловічок вмітиме дуже кумедно купатися, так розсипаючи бризки, що навколо веселочки постануть…

— Замовкни, — сумно сказав Бігунець, — Все-все, що ти кажеш, таке, як і в мене, але одного я не маю: не з усіма я дружу, Берізко. Не дружу я з тим, котрого і в очі не бачив і котрого, кажуть, полюбити не можна, бо він їсть, і їсть, і тільки те й робить, що їсть, і, кажуть, нікого не любить, бо ніяких добрих справ не чинить…

— Знаю, про кого ти говориш, — сумно похитала гіллям Берізка, — Це він, Котило, через якого я й деревом стала…

— А ким ти була раніше? — спитав Бігунець.

— Кимось таким, кого б ти полюбив не так, як люблять усіх, — сказала Берізка і ще сумніше захитала гіллям.

Розплющив очі Бігунець, бо сонце провело йому променем під носом, як проводять пір'ячком один одному бешкетливі діти, і схопився на ноги. Не було біля нього ані Мурашки, ані Метелика, ні маленького, незграбненького Жучка, а на гілці сиділа заспана Ворона і протирала крилом закислі від сну очі.

— Тепер нам не дуже далеко до цього Котила, — сказала ворона…

А тим часом Котило котився по лісі. І там, де він прокочувався, лишалася гола борозна — чорна, зміїста смуга, де не росло ані стеблини і не було ні мурашки, ні метелика, ні жука. По дорозі йому трапився вовк, і Котило з'їв вовка, навіть кісток не виплюнув, трапилася йому лисиця, і хоч яка була хитра, та й та пішла підмітати хвостом його шлунок. Пташки, які спали на деревах, коли він проходив, теж зникли в Котиловій пельці разом з деревами, а два камені він схрумав, як льодянці.

Коли ж відчув, що його розпирає, що ось-ось має луснути, спинився Котило і роззирнувся сонними, малими, заплилими очицями. І здалося йому, що спинився він у пишному замку, хоч навколо не було нікого й нічого: звірі повтікали, птахи повідлітали, а комахи зникли. З Котилового рота вирвалося могутнє хропіння, і це хропіння почули Бігунець з Вороною, яка аж затремтіла з переляку.

— Я вже не поведу тебе далі, — сказала вона, — В мене кожна жилочка тремтить від страху…

— Тоді я розкажу тобі казку про те, що боятися не треба, — сказав весело Бігунець, — Був собі Зайчик, якого всі вважали за боягуза…

Але Ворона вже летіла геть, важко плескаючи об повітря крильми. Тоді спинився Бігунець, заклав пальця в рота і задумався.

«Дивне діло, — думав він, ідучи туди, звідки чулося хропіння, — Є на світі істота, яка ні з ким не дружить… А що буде, коли вона і зі мною не захоче дружити? Я тоді не врятую Берізки і ніколи не побачу когось такого, кого б полюбив не так, як люблять усіх».

І він сам не помітив, як побіг. Біг так, як завжди, тобто його й видно не було, тільки миготіли, спалахуючи золотом, п'яточки, і так він біг, аж доки не побачив на краю чорної безживної дороги чудисько, котре було наче роздута велетенська куля. Не мало ні рук, ні ніг, а тільки голову, і та голова голосно хропіла, бо наїлася донесхочу.

— Здрастуй, братику