Маленька Відьма та Кір - Олексій Надемлінський

Книга, з якої цей хлопчак довідався, як зробити нерозмінну гривню, була написана не надто гарним знавцем. Але головну умову там було вказано правильно — присутність чорного кота. Ось хлопчик і прихопив мене. Я був настільки зайнятий своїми думками, що навіть не встиг відразу зреагувати.

Ситуацію ускладнювало ще й те, що хлопчак весь час ніс мене на руках, і я не мав можливості вдарити хвостом ні по землі, ні по підлозі, ні по іншому якомусь твердому предмету. Єдине, по чому можна було вдарити, була дубова голова цього хлопчака, проте для магії вона не підходила.

І подався він на перехрестя чотирьох доріг продати мене там рівно опівдні. Хлопчак виявився неабияким ентузіастом і за інерцією поніс мене на одне перехрестя далі.

Можливо, іншого разу я б лише посміявся над наївністю хлопчика. Але тоді мені було не до сміху. Я намагався вислизнути з його обіймів і прохав відпустити мене, проте хлопчак і не думав цього робити. Я кричав з усієї сили, ні, навіть не кричав — я горланив! Зрештою, я так допік тому бідоласі, що він згоден був продати мене за гривню. Але, на моє щастя, повз нього проходили хлопці-студенти, і замість гривні хлопчак отримав по шиї, аби не мучив бідну тварину. А я скористався нагодою і втік. Проте був настільки змучений та виснажений, що на трансгресію вже просто не вистачало сил. Довелося добиратися своїм ходом. А це не найшвидший спосіб пересування.

Дякую за увагу.

* * *

Зо дві хвилини слухачі заходилися сміхом аж до кольок у животі.

— Це ж треба до такого додуматися — карбувати нерозмінну гривню влітку, а не в ніч проти Різдва! — аж заходився Домовик. — Такого я ще не чув!

— А де він срібну гривню дістав би, якщо зараз вона зовсім не срібна? — реготала Коловерша.

— Вам «ги-ги», а в мене й досі боки болять, — ображено зауважив Кір.

— Вибач, — сказав Домовик, витираючи сльози, що рясно стікали по його старечих щоках.

Маринка не дуже розуміла, що саме так розсмішило Домовика та Коловершу. Але вона втямила одне — нерозмінну гривню не так-то й легко виготовити.

Кіт ще довго не міг заспокоїтися. Звертаючись до Маринки, він вигукнув:

— Якби ти знала, як мені остогидли всі ці причмелені Homo novis!

— Гомо що? — запитала Маринка.

— Нова людина. От вискакує така, мов той Пилип із конопель, і галасує на весь світ, що стати великим чаклуном чи магом все одно, що раз плюнути. Ще й розмахує, дурень, книжкою «Як стати чаклуном за 14 днів», що її написав такий же неук. І ніяк він не збагне: те, що не зійшло на тебе з небес, не дістанеш ні в якому супермаркеті… А ця що тут робить? — поцікавився він, вказуючи лапою на Коловершу.

— Прошу не тицяти своєю брудною лапою! — образилася вона. — Коли хочеш знати, то Маринка тепер моя хазяйка.

Кіт закліпав очима.

— Чи не зарано тобі коловершу заводити? — запитав він у дівчинки.

Маринка знизала плечима:

— Так уже вийшло.

Магічна дискусія

Коловерша войовниче взялася руками в боки:

— А чому це моїй хазяйці Марині рано коловершу заводити? Вона вже досить вправна відьма. А я тільки додаватиму їй сили.

— Силу потрібно ще й контролювати. І мені, як вчителю, видніше, що моїй учениці треба, а що ні. — І додав, ні до кого особливо не звертаючись: — Коловерші не in usum delphini…

— Не для дітей і не для школи тобто, — переклав Домовик останню Кірову фразу.

У його очах спалахнули веселі іскорки, і він прошепотів Маринці:

— Схоже, нашому бідоласі не тільки боки, а й голову натовкли — бач, на латину перейшов. Добре, що хоч по-давньокитайському не забалакав… або на хінді… тоді б ми теж почали його товкти — але вже з іншого боку.

Маринка швидко відвернулася, аби Кір не завважив, що їй теж стало весело. Але той був занадто зайнятий суперечкою з Коловершею.

— Я вчитель, і тому краще знаю, що їй треба, а що — ні, — аж шипів він, напосідаючи на Коловершу.

— Я теж не сліпа, — войовниче відбивалася вона. — І хай там як, а на відьмах знаюся.

Кіт зневажливо чмихнув.

— І що ж ти такого в моїй Маринці розгледіла? — запитав він.

— А те, що Маринка не просто відьма, а спадкоємиця волхвів.

Кіт гигикнув:

— Щось ти, матінко моя, зовсім заплуталася…

Нараз він перехопив здивований погляд Маринки і сказав:

— Гаразд, я все поясню.

І кіт знову почав свої промови.

* * *

— Колись давно на землі жили могутні маги, звані волхвами. Подейкували, що їхня батьківщина — Стародавній Схід. Хай там як, але вони ще тоді, у давнину, вже були в усіх країнах. Волхви були здатні на таке, про що нинішні чаклуни з відьмами і мріяти не сміють.

Але так уже сталося, що вони зникли з людського світу. Подейкують, що вони спочатку вклонилися Ісусу Христу, піднесли йому дари і вже потім пішли… Чи то визнали його вищість, чи то не хотіли заважати. Є відомості, що волхви подалися відлюдниками в інший світ, де стали пророками й провідниками нової цивілізації.

І все ж свій слід на Землі вони залишили. Принаймні свої знання розподілили між трьома групами учнів: відьмами, козаками-характерниками та мольфарами.

Із відьмами усе здебільшого зрозуміло. Марині я все це вже розповів, а ви і без мене про відьом все знаєте. Так що не буду повторюватися. Менш відомі нам козаки-характерники та мольфари. Козаки… Щось войовниче є навіть у цьому слові. Строго кажучи, «козак» — слово тюркського походження, і в перекладі воно означає «вільна людина, легко озброєний воїн, який опанував особливу науку ведення бою».

Найпоказовішими представниками козацтва є характерники. Насправді це — бойові маги. Вони могли, наприклад, наслати на ворога ману. Тобто ворог замість одного воїна міг побачити ціле військо. До слова, сила козаків-характерників була така потужна, що російський цар Петро І заборонив цим воїнам використовувати свою бойову магію. Підозрюю, що він просто боявся їх. І взагалі люди дуже лякаються незвичайного.

Але якщо козака перевершити у всьому міг лише козак-характерник, то першим серед козаків-характерників став