Втеча звірів або новий бестіарій - Галина Василівна Москалець

Доні зробилося від цих слів прикро, бо вона хотіла, щоб люди все ж зустрічалися хоча б іноді, й зітхнула:

— І нічого зробити не можна?

— Ні, — відказав Каспар, — доки існують смітники.

— Як це?

Хлопець показав їй купу сміття біля під’їзду: поламані крісла, старі журнали, глечик з відбитою ручкою, лампу без абажура.

— Поглянь, — Каспар торкнувся дерев’яного крісла з різьбленою спинкою. — Це старовинна річ. Ось тут і табличка з написом: «1798 рік. Майстер Альберті». А ось цьому дзеркалу взагалі ціни немає…

Дзеркало мало розкішну раму, оздоблену різьбленими квітами й дитячими голівками, що з них визирали. Скло тріснуло навпіл. Доня заглянула в дзеркало, сподіваючись побачити там Єдинорога, але побачила двох себе. Це було дуже цікаво. Потім вони знайшли важезний альбом з фотокартками, теж дуже старий. Там були наречені в широких білих сукнях, бабусі з курочками і песиками, батьки з дітьми, хлопчики в краватках, дівчатка в мереживних сукенках.

Одна фотокартка дуже сподобалась Доні: дівчинка з довгими кучерями й світлими очима. У руках вона тримала букет польових квітів: маків і волошок. Доня взяла цю картку собі.

— Тепер ти розумієш, чому люди з одного і того ж будинку ніколи не зустрічаються?

— То це викинули? — пошепки спитала Доня.

— У місті багато таких будинків, а по всьому світі ще більше.

— Це місто охороняють леви, — повідомив Каспар.

— Живі?

— Для людей вони кам’яні.

— А чому я не бачу жодного?

— Уночі вони ходять вулицями, сторожують.

— Хіба місто хтось вкраде? — засміялася Доня.

— Такий звичай. Треба ж їм розім’ятись, побесідувати…

Вони намагаються не потрапляти людям на очі. Я вже казав: щоб не вносити сум’яття у цей впорядкований світ. Саме це, на мою думку, найбільша дурниця! Упорядкований світ щ для тих, хто боїться різноманітності життя. Страх робить людей жорстокими. Вони бояться одне одного, бояться звірів, і що дужче бояться, то частіше нападають першими. Ці леви зроблені людськими руками, але за кілька сот років виховали в собі відвагу й мудрість, гідні царя звірів.

Жодному звірові не пасує корона так, як леву.

— Я теж так вважаю, — згодилася Доня.

Вони помаленьку йшли до вежі, яка здалеку здавалася витканою з місячного сяйва, а зблизька виявилася складеною з грубого каміння.

— Яка краса! — вигукнула Доня, бо досі їй доводилось бачити вела лише в книжках. — А хто тут живе?

— Тут музей. Дивись, сплячий лев! Обабіч кованих дверей на сходах стояло два підвищення: одне зі сплячим левом, друге порожнє.

— От лінюх, — сказала Доня. — Усі леви сторожують, а він, нечемний, спить. Можна його погладити?

Вона зовсім не боялась кам’яного лева. До того ж цього зробив майстер, а не зачаклував злий чарівник. Доня погладила пишну гриву, яка була теплою цієї літньої ночі й сказала:

— Прокинься, левику!

Однак Лев тільки щось заворкотів, як кіт Фелікс, розімлілий від сну.

— Час уставати, ваша величносте!

Доня торкнулась пальчиком носа царя звірів і перстень, подарований Альфредом, зблиснув сліпучим сяйвом. Це остаточно збудило лева і він повільно став розплющувати очі. Діти відступили про всяк випадок в тінь.

Лев зіскочив з постаменту і потягся. Видно, він відлежав собі боки, бо аж застогнав. Лише тепер Доня помітила, що левові бракує половини хвоста. Вона не вважала це великою вадою, однак невідомо, що думав з цього приводу сам лев. Якось неохоче він поплівся темною алеєю.

— Чому ти з ним не заговорив?

— Сам не знаю. Ці кам’яні леви дуже горді. Щось мене спинило.

— Мене спинило те, що в нього нема половини хвоста. А для чого левам хвіст?

— По-перше, відганяти мух, по-друге, для рівноваги, як коту, а по-третє, щоб висловлювати гнів.

— Бідний лев… — зітхнула Доня.

— Мені траплялося бачити левів без лап, навіть без голови. Людям байдуже, що такий лев не може виходити вночі.

— Ти так усіх жалієш, Каспаре. Ти — справжній лицар. Я раніше думала, що лицарі увесь час б’ються з велетнями й чарівниками.

— Є різні лицарі. Щоб когось захистити, не конче битися. А тепер скажи, що б ти хотіла побачити?

— У цьому місті є звіринець? Я ніколи не бачила левів.

— О господи! — звів очі догори Каспар. — Клянусь Єдинорогом, це тяжке випробування для мене, але я мушу!

— Якою це ти мовою говориш? — поцікавилась Доня.

— Мовою лицарів. Колись вони жили в цьому місті.

Не було кого спитати, де звіринець, аж нарешті їм під ноги впав чорний кіт. Звідки впав, невідомо, бо всюди було темно. Бідний котисько вельми злякався, натрапивши на людей, що могли відібрати і з’їсти риб’ячу голову, яку йому пощастило роздобути. Кіт припав до землі й загарчав, ніби лев. Втекти він не міг, тому ставив вуха, щоб послухати, у чому справа. ’ Каспар нахилився до нього і щось прошепотів.

— Мдезнаю, «і буркнув кіт і випустив з писка рибу, притиснувши її грубою лапою. — А шо таке?

Доню здивувало, що кіт розмовляє, як декотрі невиховані хлопці.

— Може, познайомимось? — запропонував Каспар.

— Ну?

— Я — Каспар, а ця панна — Філія.

— Ну, П’єро, — відрекомендувався кіт.

Каспар нечутно затрясся від сміху. Потім він пояснив Доні, що П’єро — це герой веселих вистав, який відзначається мрійливістю і завжди у когось закоханий.

— Шановний П’єро, ми шукаємо звіринець. Моя приятелька хоче побачити справжнього лева.

— На фіга? — вишкірився кіт.

— Я хочу, — з притиском сказала Доня. — Хіба цього мало?

— Нема чого більше робити, га?

— Та хоч скажіть, якою вулицею туди