Втеча звірів або новий бестіарій - Галина Василівна Москалець

— А, може, я неграмотний!

— Ох! — зітхнула Доня. — Я знайома з котом Феліксом, який вміє і читати, й писати.

— Феліксом?! — очі П’єро спалахнули. — Той, що живе у Зимовому домі? Перепрошую, що був неввічливий з вами! Це зовсім інша річ. Я давно мріяв дізнатися щось про свого давнього друга. Коли я був кошеням, він врятував мене від собаки, глядів як рідного сина, але я вирішив жити в місті, де народився.

— Фелікс — справді незвичайний кіт, — сказала Доня. — Він разом з павуком Альфредом посвятив Каспара в лицаря, а мене в прекрасну панну.

— О, Фелікс завжди захоплювався минулим! Я не мав честі тоді застати вас! Каспаре, але стільки чув! Прошу мені виї бачити ще раз: у місті треба вдягати маску, коли не хочеш потрапити в обійми ласкавої панусі, котра вважає кота диваною подушкою і не випускає його ніколи на вулицю. А якщо ти дикий і вульгарний кіт, ніхто тебе не схоче.

— Я вважала, що кожен кіт хоче мати господаря…

— Нонсенс! Кошеня потребує захисту якщо втрачає матір, але дорослий кіт — сам по собі. Він цілком незалежна істота і здатен влаштувати собі життя до вподоби! То люди живуть серед котів, а не коти серед людей.

— Я чув уже цю думку, — сказав Каспар. — Вона досить цікава, але ми не хотіли б забирати ваш час.

— О ні, я залюбки проведу вас до звіринця, хоч у мене на такі місця алергія.

— У мене теж, — сказав Каспар. — Але в пошуках Єдинорога доводиться відвідувати різні місця.

— Я чув про Книгу. Фелікс розповідав мені уривки з неї. Слава Богу, що там немає нічого про котів… O tempora, o mores! Звірі виживають, а люди виживають звірів. Непоганий каламбур, га? А тепер я буду мовчати, бо нестиму рибу.

— Я могла б її потримати, — запропонувала Доня, але це не сподобалося П’єро.

— Omnia mea mecum porto, тобто все своє ношу з собою. Дякую.

Не дивно, що П’єро знав латинську мову, адже на багатьох будинках збереглися написи латиною. Деякі Каспар перекладав для Доні.

Вони пішли вулицею: П’єро з рибячою головою в зубах між Каспаром і Донею. Хлопець розповідав про Фелікса і їхню подорож.

Невдовзі вони знайшли звіринець, оточений високим муром.

— От і все, — сказав П’єро. — Звіринець зачинений, але ви дасте собі раду. Перекинетесь на пташок, еге ж?

Доня подумала, що перекидатися на пташок у присутності кота, який не встиг повечеряти, не вельми обачно.

— Не буду вам заважати. У мене важлива зустріч біля фонтану Діани о третій ночі.

Доня й Каспар подякували котові.

— Я знаю, що вам хочеться мене погладити на прощання, — заявив П’єро. — Я вам дозволяю.

Доня з Каспаром погладили липку й розкошлану чорну шерсть.

П’єро муркнув, і не кажучи й слова, зник у темряві.

— Тобі допомогти, чи сама станеш пташкою?

— Сама, — відповіла Доня. — А коли я повернусь, то теж зможу перетворюватись на пташку?

— Це залежить від тебе.

У звіринці не спали. Темряву пронизували якісь крики, чути було сопіння, хрюкання. Доня знала, що більшість звірів — нічні істоти. Тільки вночі вони можуть стати менш обережними й побути на самоті. Доня й Каспар теж потроху ставали нічними істотами. Дівчинці подобалося спати вдень у якійсь копичці сіна чи в покинутому гніздечку. Вона добре відпочивала. їй снилися приємні сни. Може, то Каспар трохи начаклував?

Звіринець був величезний, але вони швидко знайшли вказівник з написом «Тигри і леви». У клітках важко було щось побачити. Зрідка засвічувалися чиїсь очі. Каспар тяг Доню за руку, ніби вони мали бути готові щохвилі кинутись навтьоки. Неї хотів навіть розмовляти. Це тому, що віщ ненавидів клітки. Якби Доня прийшлії сюди вдень, то почувалася б краще. А тепер їх могли прийняти за злодіїв, бо вночя забороняється ходити по звіринці. Доїш стало страшно. Вона постійно здригалася! то від крику мавп, то від сонного бурмотіння. У ніс вдарив гострий запах хижаків, і одразу ж до ґрат метнулася велетенська чорна кішка:

— Я хочу вийти звідси!

Доня одразу зрозуміла, що каже Чорна Пантера.

— Тихіше, — сказав Каспар. — Такі можна накликати сторожів!

— Хто б ви не були, діти, благаю, випустіть мене звідси!

Каспар переліз через низеньку огорожу і торкнувся величезної чорної лапи. Доня аж здригнулася. Хоч пантера була чимось схожа на кота П’єро, який, напевно, уже зустрівся з невідомою особою коло фонтану Діани. Але коти — вільні, а пантери — в клітках.

— Вітаю, Каспаре! Якщо ти справжній лицар, подаруй мені свободу.

— Я подарував би свободу усім звірам, але де ж ті ліси, у яких вони могли б жити в безпеці? І чи зможуть там жити народжені в клітці?

— Подивись, Каспаре, чи могла я народитися в неволі? Мені буде тісно навіть у найбільшій клітці.

— Так, ти схожа на чорну блискавку.

— О, мене так називала моя мати! Вони всі були плямисті і дуже тішились, що я чорна, адже це свідчить про шляхетність крові.

— То звідки ти?

— З лісів Амазонки, яку ми називали Зубатою рікою, бо там водилося багато крокодилів. Я була ще підлітком і тільки-но почала осягати високе мистецтво ловів. Тепер не має значення, як я сюди потрапила. Головне, що я вільнонароджена.

— Має значення лише те, що ти вільна духом, — сказав Каспар. — Інші звірі, можливо, страждають так само.

— Прислухайся, як хропуть леви! Вони народились у клітці і, певно, не спіймали б і курки. Лише у повний місяць вони прокидаються вночі й блукають наче сновиди.

— Не докоряй їм, що вони несправжні леви.

— Не буду, — зітхнула пантера. — Однак я накладу на себе лапи, але не залишусь у неволі. Подумай,