Втеча звірів або новий бестіарій - Галина Василівна Москалець

— Ми можемо дещо спростити церемонію, — мовив Фелікс. Буде вона менш блискучою чи більш, це не вплине на твої наміри, Каспаре. Хай я і егоїст, що не хочу тебе відпускати, але чує моє серце, що ця подорож не закінчиться добре. Я було думав запросити глядачів, але там, за вікном, причаїлася Алегорія, тож цілий світ буде знати про твоє посвячення в лицарі. А вас, Філіє, я попросив би відірвати один бант з цієї чудової сукні…

— Прошу, — відповіла Доня.

— Вельми вдячний! Стань на коліна, Каспаре. Згідно з етикетом, посвячувати в лицарі мусить король. Хоч я й кіт, але належу до королівського, тобто лев’ячого роду, тому маю певні повноваження. Чи згоден ти, Каспаре, прийняти меч з моїх рук?

— Мені не потрібен меч. Я ненавиджу зброю!

— Це не має значення. Звідки я візьму тобі меча? Бери ось цю білу троянду. Вона має гострі пазурі й не одного лицаря поранила в саме серце.

— О так! — посміхнувся Каспар. Він був просто чудовий: блідий, з золотавими кучерями, в мереживному комірці.

Кіт вистрибнув з трояндою на стіл і став на задні лапи. Він теж виглядав чудово. Шкода, що їх ніхто не бачив. Доня подумала, що ніколи цього не забуде. Вона була в захваті.

— Шановне товариство, пані та панове! Ми зібрались тут, щоб дати нашому доблесному Каспарові друге ім’я, яке він заслужив багатьма шляхетними вчинками. Щойно він здійснив ще один подвиг…

На поважному обличчі Каспара з’явився подив. Кіт зробив ефектну паузу й докінчив:

— …відрубав мечем голову потвори, чиє ім’я довго вносило сумяття в ряди живих істот.

— Ура! — закричав Альфред. Доня теж сказала «ура», хоч ніде не бачила закривавленої голови і меча.

Фелікс передихнув і далі заговорив менш урочисто:

— Хоч на одну потвору менше, і то непогано. Наш доблесний Каспар відрубав голову Географії, усвідомивши, яку шкоду приносить ця згубна вигадка. Самі поміркуйте — на карті є річка, а насправді вона давно висохла. Захочете, приміром, половити жаб на болоті, а його давно висушили меліоратори. На карті ліс, а насправді — село. Оце вам Географія! Віднині Каспар не вірить у неї, а вірить власній любові до звірів, птахів, комах.

— Слава! Слава! — закричав Альфред. Йому страшенно подобалася церемонія. Каспар щосили стримувався, щоб не засміятись.

— Прийми, о доблесний Каспаре, цю вишукану й непереможну зброю. Віднині ти — Срібний Лицар Звірів, їхній приятель і оборонець…

— … слуга, — тихо додав Каспар, приймаючи білу троянду. — Дякую за честь. Клянусь захищати звірів і любити їх як братів і сестер!

— Встань, Срібний Лицарю Звірів! Ти вирушаєш у небезпечну мандрівку з прекрасною дамою у срібних шатах на ймення Філія. Поклянись захищати її від голоду, холоду і злих чарівників, які можуть трапитись вам на шляху. Поклянись повернути її додому.

— Клянусь!

Павук спритно підбіг до дівчинки і прошепотів:

— Поклянись бути вірною Каспарові все життя!

— Добре, — сказала Доня і засоромлено виступила вперед.

— Чи згодна ти, Філіє, стати Прекрасною Дамою доблесного Срібного Лицаря Звірів?

— Згодна, — відповіла Доня. — Клянусь бути вірною йому все життя!

— Перев’яжи його стрічкою.

Поблідла Доня наблизилася до Каспара і перев’язала йому рукав сріблястою стрічкою, яку раніше відірвала від сукні.

А Каспар став на одне коліно й поцілував їй руку. «Це наче кіно або казка…» — промайнуло в її голові.

— На знак любові й дружби, — сказав Альфред, — прийми від мене, Лицарю, цей перстень.

І почепив на палець Каспара сріблясту павутинку.

— Такий самий перстень дарую тобі, Філіє. Він ніколи не потьмяніє і буде завжди з тобою.

— Дякую! — зраділа Доня. — Я ще ніколи не мала персня.

— Церемонію закінчено! — Фелікс стрибнув у найзручніше крісло. — Ну, як?

— Чудово! Не знаю, як вам і дякувати, друзі. Спочатку мені було смішно, коли ти сказав про географію. Це так схоже на Алегорію…

— Ця троянда ніколи не зів’яне, — зауважив Фелікс.

— Можна, я тебе поцілую, котику?

Каспар взяв на руки Фелікса і притулився до нього щокою. Альфред виліз на плече Каспара.

Доня раптом відчула, що вона зайва. Так буває, коли приходиш до дітей, які бавляться, і не можеш увійти у гру, бо вона вже давно почалася. З нею таке траплялося, бо Доня була несмілива і ніколи не знайомилася перша. Серце їй ніби вколола колючка. Крім того, сталося щось дуже важливе, до чого вона не була готова у свої вісім років, і ще добре не розуміла. Вона просто злякалася. Тихенько вийшла з кімнати, спустилася зі сходів, відчинила важкі двері й опинилась у тихому зеленому саду. Пішла травою, бо не побачила від будинку жодної стежки.

Пішла вона дорогою до мосту. Ніхто їй не стрінувся та й вона не озиралась назад. На мості вітер зашелестів її сріблястою сукнею і у плече щось вчепилось кігтями.

— Бідна маленька дівчинко, як мені тебе шкода!

То була папуга Алегорія.

— Куди ж ти йдеш, маленька дівчинко?

— У село, — тремтячим голоском відповіла Доня. — А там сяду на автобус і поїду додому.

— А ти знаєш, куди тобі їхати?

— Спитаю.

— По-перше, ця дорога не веде до села. Вона взагалі нікуди не веде. А по-друге, додому завжди встигнеш, а от зазнати цікавих пригод…

— Мої пригоди скінчилися, — сумно відказала Доня. — Я хочу вернутись додому і про все забути. Буду допомагати мамі, а восени піду до школи.

— Отакі ви, люди, боягузи! Я, звісно, можу кинути тебе напризволяще, як Каспар, але мені не дозволяє совість. Жоден папуга не кине іншого папугу напризволяще.

— Я не папуга, то можеш мене кинути.

— Можу! — погодилася Алегорія. — Але ти ще в дорозі, то ми собі