Мільйон і один день канікул - Євген Серафимович Велтистов
В одній із старовинних казок двадцятого століття королева країни Оз перетинає пустелю смерті. Вона рухається завжди в одному напрямку — вузенькою килимовою доріжкою, що іменується “Тепер”, — інакше на неї чекає загибель. Королева бачить перед собою тільки “Тепер” і не може повернутися у своє “Вчора”. Магічний килим розгортається попереду під ногами королеви й одразу згортається за нею…
Чому ж килим часу для тих, хто живе на Землі, ніколи не розгортається назад? Чому минуле для людей безповоротне?
Швидка світлова доріжка “людей світла”, як назвав тахіонів Карен, розкручується в зворотному для Землі напрямку. Але і для істот надсвітла вона не може повернути назад. Спрямована тільки до їхнього майбутнього, а не до минулого.
Ці космічні світи рухаються “вперед” і “назад” одночасно. Кожний, звичайно, вважає, що саме він націлений уперед, і кожний по-своєму має рацію. Істини можна порівняти тільки у рідкісних випадках, за різних обставин, коли ці світи випадково збігаються в своєму русі.
— Як дізнатися, куди спрямована Стріла часу? — задумливо промовив капітан Вегов. — Де наконечник, де оперення цієї Стріли? Де, інакше кажучи, майбутнє, а де минуле?
“Природа не виділяє ходу одного часу порівняно з іншими, — надійшла відповідь з динаміка. — Те, що у вас “ліворуч”, у нас — “праворуч”. І навпаки. Між минулим і майбутнім не більша різниця, ніж між лівим і правим”.
— Отже, основні закони природи в нас однакові, — зробив висновок астрофізик з “Альфи” — Мишук-молодший. — Проте наші галактики розлітаються від землі, а чорна діра стягує матерію.
“Це і є головна відмінність між вашим майбутнім і нашим, — повідомили тахіони. — Те, що ви називаєте вмираючою зіркою, ми називаємо народженням нового”.
— Куди ж дівається те, що зникає? — схвильовано промовив Мишук-молодший.
“Ніщо у природі не зникає. Одне переходить в інше. В різних частинах Всесвіт то стискається в точку, то вибухає”.
— Зрозумів! — гукнув на весь голос учений. Відкриття, до якого він готувався все життя, здійснилося! Всесвіт дихає!
Стовпи світла дивовижно вигнулися й розтали в темряві.
Навколо столу знов були звичні стіни.
В ту саму мить роз’єдналися й кораблі. Пасажири “Альфи” зникли з кают-компанії “Вікторії”. Але вони були зовсім недалеко — за тисячу кілометрів, бачили одне одного на екранах.
“Вікторія” й “Альфа” стрибком повернулися до звичного плину часу. Шляхи землян і тахіонів розійшлися.
Кожний з двох світів летів до свого майбутнього.
Стріли їхнього часу були націлені в протилежні боки.
— Ось вона, дивіться!
Капітани кораблів показували пасажирам на чорну діру. Вона була майже поруч, відділена од людей лише шибою ілюмінатора.
Мертву зірку виразно видно крізь тонкий шар світного газу. Для людей мертва, а для тахіонів жива.
Ідеально кругле тіло оберталося швидко й непомітно для ока. Чорна, як чавун, поверхня зірки була рідка. Здавалося, тут працює якась пекельна кухня: жахливий тиск стискав усе, що захоплювала сила тяжіння, перемелював, перетворював в уламки атомних ядер, і зоряна речовина розтікалася тонкою плівкою, прагнучи стиснутись у точку з нескінченною щільністю. Безперервно лилася й лилася в діру зоряна рідина…
Незвична вага втисла людей у крісла, але вони не відчували своєї страшенної ваги, що зросла від швидкості кораблів. У земних умовах при такій вазі кожен з них став би велетнем понад півтори тисячі кілометрів заввишки.
Геть, геть від чорного карлика! Якщо корабель зачепить крилом бодай часточку мертвої зірки, вони не встигнуть і зітхнути, як перетворяться на зоряну рідину.
Важко одірвати погляд від діри, вона велична й прекрасна своїм німим закликом, таємничою силою. Вона обіцяє найдивовижнішу подорож у “ніщо”.
Проте люди вирішили повернутися до молодої галактики Близького космосу, в якій є зірка на ім’я Сонце і планета на ім’я Земля.
Кораблі промчали над самісінькою поверхнею вмираючої зірки, що народжувала нові світи, швидко обернулися навколо неї, як комети навколо Сонця, й полетіли геть, подолавши страшне тяжіння.
Люди, що перемогли космос, почували себе велетнями.
Земля прийняла перші сигнали “Вікторії” та “Альфи” з Кінцевого космосу. Кулі Шляху — навігатори старовинних кораблів — було вкладено в машини; зоряні кораблі, які подолали тисячоліття, стрибками наближалися до Близького космосу.
Земля готувалася прийняти космоплавців. З архівів дістали старі документи. Фотографії мандрівників удень і вночі мигтіли в землян перед очима. Моделі кораблів незвичайної форми ширяли над містами.
Нарешті люди побачили на екранах тих, хто вирушив три тисячі років тому на Батьківський День у космос…
Як старомодно обладнані кораблі!..
Як смішно плавали в каютах речі, посуд і незакріплені предмети, коли кораблі робили стрибки до Землі!..
Все це нагадувало фантастичний фільм минулого.
Платон Вегов, відомий в історії космонавтики капітан, не думав у ту мить про тих, хто їх зустрічав. Він готував своїх пасажирів до посадки на планету Земля. І планета, привітно всміхаючись, слухала капітана.
— У кожної людини буває змарнований день, що збігає просто так, зникає непомітно з пам’яті і з життя, — говорив Вегов. — Нам усім космічно пощастило! Тільки один день — день шкільних канікул, а ми ніби прожили мільйон яскравих днів, побачили минуле і майбутнє людства і завтра,
