Мільйон і один день канікул - Євген Серафимович Велтистов
Дз-ззз-знн-н-н!.. Куля лопнула, вибухнула з легкістю мильної бульбашки. Космічний мандрівник зник, немовби розтав у повітрі, і в глибокій тиші долинули до Максима останні його слова: “Мене… звуть… гм… гм…”
— Мене звуть Гум… гам… — тихо повторив Максим. — Гум… гам!.. — Йому подобалося це ім’я: Гум-гам — таємниче слово. Космічний грім у космічній порожнечі: Гум-гам!..
Максим гайнув туди, де щойно лопнула куля. Ніякої космічної діри, в яку увійшов хлопчик у скафандрі, не було й близько. Лежала на траві забута драбина та паперовий змій.
Максим узяв драбину, підняв її на витягнутих руках, прошепотів:
— Р-раз… — і опустив руки.
Йому здалося, що в цю мить двір відсунувся вдалину і в усьому світі лишилися тільки він та драбина.
Драбина не впала. Вона повисла в ранковому повітрі.
Тоді він ударив долонею по нижньому щаблю, і драбина безшумно перевернулася. Навіть підстрибнувши, Максим не міг дістати рукою до щабля. Яка ж бо слухняна драбина! Та на такій драбині не те що до даху — до Місяця легко добратися.
— Тепер ти будеш гратися? — пролунав у нього за спиною тихий голос.
— Гум-гам! — Максим підскочив від радості, побачивши знайоме обличчя. — Глянь, вона висить! — з гордістю показав він на драбину.
— Я ж казав: це дуже слухняна драбина, досить лише скомандувати. Ось нитки.
— Чого це ти вирядився, як на карнавал? — зауважив Максим, оглянувши космічного мандрівника.
Його новий приятель був одягнений зовсім інакше, ніж кілька хвилин тому: на ньому був костюм з візерунком із золотистих стріл. Щоправда, цей скафандр такий же тугий, як і попередній. Груди в зоряного гінця випиналися колесом. Можна було подумати, що це відомий мотогонщик у начищеному шоломі.
— Встиг переодягнутися, — недбало мовив Гум-гам. — У мене є шафа-одягальня. Автоматична. За одну секунду вдягає.
— Чудово! — видихнув Максим і ляснув долонею по пружному плечу. Долоня відскочила, як від м’яча.
— Можна обійтися й без скафандра, — вів далі космічний мандрівник. — Але в скафандрі почуваєшся безпечніше.
— Скажи, а хіба можна отак швидко пролетіти космос? І без ніякої ракети? Як це в тебе виходить? Ти сказав: космічна порожнеча. Я її не бачив. Була куля, і вона лопнула. Я нічого не збагнув.
Гум-гам щось пробурчав з-під шолома, зморщився і одразу став схожий на сердитого діда.
Хлопчик злякався: чи не скривдив він товариша?
— Не звертай уваги, — заспокоїв його Гум-гам. — Від запитань у мене завжди тріщить голова… Ти бачив, я беру камінь подорожувань і ступаю, наче до іншої кімнати. Р-раз! — і я на своїй планеті.
— Виходить, твоя планета зовсім близько?
— Не думаю, що близько. Вона десь там. — Гум-гам показав пальцем угору.
— А до Антарктиди з твоїм каменем можна потрапити? — схвильовано допитувався Максим.
— Куди тільки захочеш, на будь-яку зірку, — буркотливо відповів Гум-гам. Було помітно, що йому неприємно чути ці запитання.
— Антарктида — не зірка, — замислено сказав Максим. — Догадався! — вигукнув він, прояснівши. — Твій камінь пробиває відстані, розумієш? Наскрізь!.. Наприклад, піді мною живуть Сергійко й Мишко. Коли вони мені потрібні, я біжу коридором, спускаюся східцями, стукаю в двері. А я ж міг би за одну секунду провалитися до них крізь підлогу.
— Якщо Сергій і Мишко уміють зміїти змія, я приймаю їх до гри, — перебив Гум-гам і докірливо глянув на товариша. — Я приніс нитки всього за одну хвилину, а говоримо ми про цю дрібницю цілісіньку годину.
— Пробач, — зніяковів Максим. — Щось я забалакався. Тримай змія!
Максим розмотав котушку, прив’язав нитку і, попросивши Гум-гама вчасно відпустити змія, кинувся бігти. Спершу змій рвонувся вгору, але потім чиркнув об асфальт і впав.
— Ех, вітру немає! — тупнув ногою Максим. — Якби прив’язати його до велосипеда. А ще краще — до машини.
— Гратися так гратися! — підтримав його приятель. — Машина завжди знайдеться. Я бачив тут неподалік одну вантажну. Прокатаємось на ній!
— На вантажній? — здивувався Максим. — Я не вмію кермувати.
— Пусте, — сказав Гум-гам. — Я теж не вмію.
Максим не здогадувався, яку саме вантажну машину примітив Гум-гам. Та коли вони прийшли на майданчик дитячого садка, хлопчик посміхнувся: знову жарти!.. Дерев’яна вантажна машина з облупленим кузовом — ось на чому пропонував покататися космічний мандрівник.
— Майже сучасна машина, — мовив Гум-гам, насилу впхавши тугий скафандр до тісної кабіни. — Зараз ми її обкатаємо. Сідай!
Максим, ясна річ, не повірив, що вони помчать на якійсь там дитсадківській дерев’янці, але гра є гра. Він примостився з серйозним виглядом на сидінні. І раптом відчув, що воно двигтить і вібрує під ним — це Гум-гам промовив своє хвацьке “р-раз!”.
Максим не встиг нічого спитати — машина рвонула з місця, злетіла по косогору та й помчала вулицею.
Ото була швидкість! Вітер шмагав по обличчю, куйовдив волосся, холодив зуби. Максим висунувся з вікна. Колеса шалено крутилися, але звуку не було чути, машина котилася по асфальту, як безшумний золотавий звір. Тільки лопотів позаду прив’язаний до кузова паперовий квадрат.
Удалині миготіли знайомі вивіски: “Аптека”, “Фарфор”, “Булочна-кондитерська”, скакали зовсім поруч одноногі дерева, а коли машина зробила плавний поворот і виїхала на безлюдне шосе, дерева злилися в суцільну стрічку, і попереду росла на очах, наближаючись, вишка трампліна.
Ось уже велетенська вишка пропливла зовсім поруч, така не схожа на себе: величезна, могутня, вперлася залізними лапами в край урвища.
— Тримайся! Збільшую швидкість! — весело гукає Гум-гам.
У своєму сріблястому шоломі він скидався на завзятого гонщика.
— Стій! Колесо відвалилося! — Максим учепився Гум-гамові в лікоть, побачивши, як одлетіло вбік дерев’яне кружало.
— Дрібниці! — Гум-гам навіть не озирнувся. — Доїдемо без
