Мільйон і один день канікул - Євген Серафимович Велтистов

“Та моя менша донька! І знаєш, я з нею цілком згоден: насамперед усе треба побачити й відчути самому. Тоді тобі повірять. Ну, ходімо шукати Причепу?”

Вони вийшли з намету на берег… Аж тут хвиля, що враз набігла, підхопила Карена й повернула в звичний космос…

Алька сиділа навпочіпки посеред розжареної пустелі й креслила на піску довгу формулу. Сонце било в пісок, блиск обпікав очі, але Алька боялася підвести голову. Вона слухала знайомий батьків голос.

“Плюс тут більш логічний, аніж мінус. І увінчати все треба нескінченністю. Розумієш мене, Алько? Що означають твої сьогоднішні труди? Ти пройшла зі мною багато кілометрів пустелею, ми обоє страшенно втомилися, хочемо їсти й пити, майже димує на сонці наша видублена шкіра, але ми не здаємося. Попереду — орієнтир, мерехтливий вогник. Може, то наш дім, або зірка, або просто обман зору, — ми йдемо далі, бо там, попереду, нас із тобою ждуть. А ти розумієш, Алечко, що це означає, коли ждуть? Ніщо не страшне навколо! Можна здійснити неможливе. Оце і є щастя жити!”

Алька різко підвела голову. І не побачила нічого, крім нескінченного блиску. Тоді легким помахом руки вона стерла з піску щойно відкриту формулу щастя.

Пап біг пологим берегом океану. Був приплив, і шипуча піна наздоганяла, майже торкалася його ніг.

Пап біг дуже швидко, випереджаючи хвилю.

А назустріч йому бігла світлокоса струнка дівчина.

Пап аж задихався від бігу. Він достоту не знав, хто вона. Дівчина була ще дуже далеко. І він напружував усі сили, щоб устигнути до неї раніше од пружної хвилі…

Штурман розплющив очі, оглянувся.

Двоє хлопчиків і дівчинка на місці, у своїх кріслах. Куняють, труть кулаками очі. На стінах — полотна відомих художників, портрети покорителів космосу й далеких планет. Діти, напевне, потомилися, забулися в короткому сні.

І він, штурман, не витримав напруження, склепив на хвильку повіки. Але хто ж привидівся йому? Хто та дівчина, що так нагадувала йому рано померлу матір?

Крізь ілюмінатор штурман зовсім близько бачив світле коло, що увінчувало космічну діру.

Пап уперто струснув рудою головою: минулого нізащо не повернеш, навіть при зворотному плинові часу. Це зрозуміло й дитині!

І нараз тишу прорізав палкий шепіт.

Пап озирнувся: хто це?

І побачив Альку.

Алло, алло, плането Земля,

Космічний усім привіт!

Нас роз’єднала простору петля -

Шлях наш — тисяча літ!

Алло, алло, плането Земля!

Змінилось обличчя твоє…

Та вертаємось ми! І сталь корабля

Розлуці бій дає!..

Король сидів перед дзеркалом і стриг вуса тупими ножицями. Ножиці ляскали, король морщився. Він не дивився на телеекран: тепер на Землі, як здогадався король, не лишилося жодного королівства. Навіть на найзабутішому острові.

Ще півгодини тому Мишук був щасливий, коли розповідав синові про свої пригоди. Він пишався собою: у такому поважному віці вирушити аж на самісінький край космосу… Так, він побачив сина! Астрофізик Мишук-молодший, який пробув серед зірок двадцять земних років, розповів про свої спостере-

Є туманності й галактики, що існують мільярди років, а є зірки-немовлята, яким лише десь мільйон років. Але ніде немає галактик, старших за двадцять мільярдів років. А що було із Всесвітом раніше? Як виникли перші зірки? Вибух чи стиснення матерії створює нові світи — ось що хвилювало астрофізика!

— І ти з’ясував? — нетерпляче запитав король у сина.

Вчений розвів руками.

— На це запитання не можна відповісти тільки “так” або “ні”. Я хочу відкрити дуже складний закон.

— А кому він буде потрібний, якщо ми повернемося додому через три тисячі років? — прискіпувався Мишук до сина.

Той посміхнувся:

— Що ж, люди матимуть іще один застарілий закон.

— Тобі добре, ти знову втечеш у космос, — бурчав король. — А що робитиму я?

— Ти? Ти розповідатимеш дітям казки.

— Казки… — Король смикнув себе за вуса. — То, значить, це правда, що ми повернемося на зовсім нову Землю?

— Правда!

— Як ти гадаєш, — занепокоєно спитав Мишук, — може, мені трохи підстригтися? А то занадто вже я старомодний.

— Я сам про це подумав, — усміхнувся син. — Я — за!

— Ми разом висадимося на Землю? — уточнив король.

— Разом.

Король узяв ножиці… Коли на верхній губі залишилося три волосинки, Мишук поклав ножиці й подивився в дзеркало. Він не впізнав себе. У дзеркалі видно було голе обличчя.

— Ну, от, я більше не король, — промовив він і змахнув пальцем сльозу.

Він міг іще дозволити собі такий королівський жарт — пожаліти себе, пустити сльозу.

— Ісілю! — гукнув король на весь голос, і той одразу ж з’явився. — Ти впізнаєш мене?

Ісіль похитав головою.

— Це я — твій дядько Мишук, — король засмучено зітхнув. — Я дозволяю тобі говорити!

— Голос начебто ваш, — сказав невпевнено Ісіль. — Та й чоботи…

— Годі! — король зняв із себе чоботи. — З минулим покінчено! Це був передостанній наш жарт… Неси чемодан, Ісілю!

Ісіль приніс чемодан.

— А тепер, — урочисто сказав Мишук, — я дам для всіх останній королівський бал. — І він підняв кришку.

Чемодан був доверху набитий живими квітами з Тутика.

Запрошення, яке розніс по каютах “Вікторії” усміхнений Ісіль, потішило всіх пасажирів.

Земля зникла з екранів, крізь ілюмінатори було видно тільки ореол навколо