Позаду льодовні - Енн Файн

— Ні! Вона не може отак поїхати! — у відчаї закричав я. — А як же Галлоран? — швидко зметикував я. — Йому вона теж потрібна!

— Та хай іде під три чорти! Триклятий Галлоран! Триклятущий!

Він шпурнув розприскувач на землю з такою силою, що ручка затялася, і маленькі прозорі краплі почали просочуватися в землю. Він мав підтоптаний вигляд, здавався старим, утомленим і самотнім, і вперше мені стало жаль Джеймісона, уперше в житті.

— Доведеться йому обійтися без неї, — тихо мовив він. — Мені ж теж доведеться обходитися без неї, хіба ні?

Я нахилився, щоб підняти розприскувач, доки вся отрута з нього не просочилася до корінців рослин. Мовчки повернув його Джеймісону.

— Добре, — сказав він, засмучений і втомлений після вибуху емоцій. — Іди-но додому. Так буде краще для всіх. Татові сьогодні знадобиться твоя допомога, бо ж мене не буде, а ще й дощ насувається.

Вийшовши за хвіртку, я озирнувся. Джеймісон стояв і дивився мені вслід, чекаючи, поки я піду, — нещасний чоловік біля свого нещасного будинку з пухирчастою й облізлою фарбою на стінах і потрісканою черепицею, що заледве тримається на даху. Єдина небайдужа йому людина в усьому світі мусила поїхати через мене. Він сам так сказав.

— Не відправляйте її геть!

Раптом усе стало дуже просто. Він же почне за нею сумувати, щойно автобус рушить з місця. Сама думка про її від’їзд наганяє на нього тугу. Він не хоче, щоб вона їхала. І я теж. І Галлоран. Ми всі хочемо, щоб Ліса залишилася.

— Не відправляйте її геть! Я обіцяю, що більше не скривджу. Мені дуже шкода, що я її образив. Але, будь ласка, не відправляйте її. Не відпускайте. Ви ж знаєте, цього більше не повториться.

Не звертаючи на мене уваги, Джеймісон почав сердито розприскувати цілі хмари отрути на ягідні кущі. Уперше в житті мені було на це начхати. Мені було б начхати, навіть якби він почав запихати розпечені голки в кожну гусеницю. Аби тільки він не відправляв Лісу геть. Клаптик за клаптиком, зелень на кущах ставала все темнішою, все сильніше виблискувала і вкривалася величезними краплями, а постать Джеймісона огорнулася хмарою легенької імли. Від роздратування він і не помітив, що розприскує проти вітру.

Я видерся на середню поперечку його розхитаної хвіртки і крикнув до нього:

— Не відправляйте її геть, будь ласка!

— Вона поїде. Уже про все домовлено.

— На ціле літо?

— Саме так.

— Але чому? Чому?

Він продовжував бризкати отруту, хоча розприскувач був уже майже порожній і лише видавав легкий свист.

— Для моєї дівчинки тут нема путящого товариства, — сказав він.

— Але ж є Касс, — заперечив я.

Джеймісон коротко реготнув, немов гавкнув. Бридкий звук. І продовжив безцільно прискати повітрям на кущі. Він ставав усе лютішим. Я помітив, що його шкіра понад коміром куртки несподівано набула багряного відтінку, який розповзся аж до вух.

— Чим же вас не влаштовує Касс? — не вгавав я.

— Іди додому. Вшивайся звідси!

— Чим вас не влаштовує Касс? — крикнув я.

Вигук прозвучав хрипко, з гарчанням, і був більше схожий на його голос, а не на мій. Від несподіванки я аж зісковзнув з трухлявої дошки, зламавши її та впавши на неї.

— Ану злізь з моєї хвіртки! — гаркнув на мене Джеймісон. — Іди додому! Чого це я маю тобі щось пояснювати? Не збираюся! Ні тобі, ні твоїм батькам! Ховай собі й далі голову в пісок, як вони, бо ж вона твоя сестра-близнючка. Та я все бачив на свої власні очі, коли був у Галлорана, а що не бачив, то сам можу додумати. Тому моя дівчинка добуде літо в Лінкольні, від гріха подалі!

— Від гріха подалі?

— Іди додому!

— Касс? У Галлорана вдома?

— Томе, востаннє попереджаю. Ану геть звідси!

Його голос зазвучав справді загрозливо, тихо і страшно, тому я чкурнув між кущами глоду, не чекаючи, доки він рушить за мною. Тепер стежка ще більше скидалася на тунель: здавалася ще темнішою, і задушливішою, і зарослішою. Я щоразу перечіплявся через розлоге коріння, намагаючись його перестрибнути, і рвав одяг об шипи.

Ті нещасні клаптики неба, які мені вдавалося розгледіти, були немов поцятковані синцями. Насувалася буря, повітря огортало обличчя, наче тонкою вологою тканиною, не даючи дихнути. Стежка здавалася довжелезною, безкінечною. Але врешті я гепнувся на землю біля ясена на краю переліска, зігнувшись навпіл і важко дихаючи.

Моє важке дихання повільно стишувалося — і наростала тиша, цілком відповідна тій дивній мовчазній непорушності, що панувала навколо. У переліску нічого не ворушилося. Навіть листя на деревах не шелестіло. Здавалося, час тут зупинився. Я пішов до льодовні. Мені потрібно було подумати. Мене наповнило відчуття вичікування і тиші, немов я був однією з пташок чи білок. Ступав дуже м’яко і повільно, уважно дивився, куди ставлю ногу. Тому, лише підійшовши вже зовсім близько, я нарешті помітив покинутий, забутий піджак Галлорана.

Я стояв, витріщаючись на піджак, аж ось його порвану шовкову підкладку легенько підняв подих теплого вітру. Несподіваний порух був направду приголомшливим серед цієї безмежної моторошної непорушності. Я аж підскочив.

«Від гріха подалі, — так сказав Джеймісон про мою сестру. — Для