Позаду льодовні - Енн Файн

Я не підняв голови. У нього не буде доказів, що я його почув. Я простягнув руку по торбу з черешнями і покотився вбік, до тину — подалі від бризок і крапельок зеленаво-сріблястого світла, яке залило рів, і поближче до темряви кущів, які ростуть попри стару стежку до будинку Джеймісона, — в них буде легко заховатися.

Надворі бувають тихі та шумні місця, і стежина до оселі Джеймісона належить якраз до тихих. Мені аж почало здаватися, що пісня, яку я насвистую, розноситься нерухомим повітрям на милі довкола, попереджуючи Лісу про мій прихід, і тому згодом я теж мусив затихнути. Я гнався темно-зеленими тунелями живоплоту і в’юнких рослин, які так давно переплелися над головою, створивши тут вічні сутінки, що не лишили жодного шансу тим радісним яскравим польовим квітам, які зазвичай ростуть обабіч кожної стежини. А може, то Джеймісон їх відлякав, розкидаючи приманки з висівок і метальдегіду,[9] немов бридкий Гензель-переросток,[10] який прокладає собі шлях крізь ліс смертоносними камінцями.

Аж раптом я мало на нього не наткнувся. Я минув крутий поворот між двома величезними, надміру пишними кущами глоду й опинився на галявині перед його садом. Я навіть не здогадувався, що стежина ось-ось закінчиться! Бо ж пам’ятав, що дорога до його будинку завжди була довгою-предовгою.

Джеймісон схилився над одним з ягідних кущів і спостерігав, як м’яка огрядна барвиста гусениця повзе до краю листка. У руці він тримав напоготові розприскувач і збирався спрямувати його на кущ, але чомусь не поспішав і тихо споглядав останні незіпсовані клопітливі миті життя гусениці.

Заскочений раптовою зустріччю, я не встиг прикусити язика і випалив:

— Чого це ви не на фермі?

Не найкращий початок розмови. Джеймісон рвучко озирнувся. Він перестав розглядати гусеницю, яка повзла ягідним кущем, і натомість узявся розглядати мене. Касс зметикувала б, як урятуватися, як вдати, що вона нічого не казала, а тим паче таким тоном. Але я так не вмів. Я стояв, немов мені язик у петлю скрутило, і по-дурному шарпав той старенький шкіряний ремінець від хвіртки.

— Я — не твоя власність, — огризнувся Джеймісон. — Поки що…

Зашарівшись, я відпустив ремінець і витріщився на нього. Здається, саме тієї миті до мене вперше дійшло, що Джеймісон похмурнів щоразу, коли в сараї заводився грибок чи корм дорожчав удвічі, і тато згадував свій старий добрий жарт: «Ну й нехай. Уже зовсім скоро голова через це болітиме в Тома і Касс». Я завжди уявляв, що просто розрахуюся з Джеймісоном і дивитимуся, як він збирає своє недолуге спорядження та навіки вимітається з наших земель. І ніколи навіть не задумувався, що Джеймісон робитиме чи куди він поткнеться опісля. Він же пропрацював на цій фермі все своє життя! Мама розповідала, що він, як і ми, тут народився.

— Ти краще вали звідси, — різко сказав він за хвильку. — Нема чого тобі тут вештатися.

Він продовжив спостерігати за гусеницею. Я скористався тим, що Джеймісон обернувся до мене спиною, продерся між двома половинками хвіртки та підійшов до нього ззаду.

— Де Ліса? Де вона? Я хочу з нею поговорити!

Він навмисно не озирався. Я відчував, що йому важко стримуватися. Усе його тіло напружилося.

— Думаю, ти так уже наговорився з моєю дівчинкою, що вам обом задосить, — він прокручував ручку розприскувача знову і знову. — Дуже тобі раджу забиратися додому.

Він говорив зі мною так, нібито я десятирічний хлопчисько! Мене це страшенно бісило. Я підійшов ближче і потягнув його за рукав заяложеної куртки з такою силою, що йому довелося випростатися, щоб втримати рівновагу. Лише тоді він обернувся-таки до мене обличчям. Ми стояли надто близько один до одного, і йому довелося трохи відхилити голову назад, щоб дивитися на мене неприязним поглядом. До тієї миті я й не здогадувався, наскільки вимахав!

Мене вразило, з якою злістю він заговорив.

— Ти образив мою дівчинку, — прошипів він. — Ти образив мою Лісу так, що вона півночі плакала. Я не знаю, юний Томе, що ти їй зробив чи сказав. Ліса не схотіла розповідати. Але Бог тобі в поміч, якщо я колись таки дізнаюся. Бо якщо все бодай наполовину так погано, як я підозрюю, то ти дістанеш від мене такого прочухана, що зроду-віку не забудеш, і мені начхати, чий ти син.

Я спробував щось відповісти, захиститися, все пояснити. Але не зміг. Що мені було робити? У мене всередині здіймався нестерпний біль, немов гадюка, яка прокидається зі сну, і коли я спробував відвести погляд від Джеймісона, втекти від лихого виблискування його очей, усе навколо засвітилося слабеньким тьмяним сяйвом: садок, будинок, дерева — усе довкола мене закрутилося, і я відчув, що мене от-от знудить, тут-таки, просто на його траву.

— Я мушу з нею поговорити! — благав я. — Дайте мені побачитися з Лісою.

— Ні! Та нізащо! Ти вже й так добряче їй допік. І навіть не думай знову сюди прокрадатися. Тобі не світить з нею зустрітися. Вона їде. Сьогодні вранці вона їде до тітки Бріджит у Лінкольн, і я не піду на ферму, аж поки автобус з моєю