Таємниця підводного човна - Андрій Анатолійович Кокотюха
Вже встигла Галка вивчити психологію свого африканського друга досконало, книжки навіть відповідні читала, розуміла страуса без слів. І зараз зовсім не перебільшувала в своїх прогнозах: так, Футбол вирішить, що від нього відвернулися всі, що не потрібен він нікому, а які це матиме наслідки — хто знає. Плачевні, не інакше. И не лише для страуса.
Тож вирішила Галка не сильно ображатися на друзів. Так, лише для порядку, аби зовсім не розслаблялися й відчували десь трошки провину за свої слова та вчинки. Іншого виходу, ніж лишити її з Футболом на березі, таки справді не було. До того ж проглядався ще один момент: ніхто не знав, куди й для чого подалися Данило з Богданом. А як не повернуться? День поволі, але все ж повертає до свого закінчення. А раптом до заходу сонця їх не буде? Треба піднімати тривогу, бігти в селище, кликати на допомогу.
Не хотілося дівчині, аби аж до такого дійшло. Та одному Богу відомо, на що може перетворитися їхня ризикована морська подорож.
Думаючи собі так, Галка знічев’я прогулювалася берегом, заклавши руки за спину. Страус точно наслідував її, навіть намагався потрапити своїми цибатими ногами в такт її крокам. Так міряли вони берег, очікуючи невідомо чого. Та досі нічого не траплялося, хіба що з’явилися на віддалі двоє собак із побитої зграї. Футбол ніби відчув їх — повернув у той бік голову, і пси тут же забралися геть.
Більше нічого не порушувало тишу й спокій, що огорнули місцевість довкола кладовища кораблів. Та не довго так тривало — враз вітер доніс до Галчиних вух звук наближення машини. Повернула дівчина голову на звук, страус зробив за її прикладом те саме. Шум стрімко наближався, і ось до мису підкотила вантажівка. Але не велика, брудно-зелена, з відкидним дерев’яним кузовом чи запнутим брезентом верхом. Ні, побачила Галка компактний білий автомобіль, відкрита задня платформа мала невеличкі борти. Попри зовнішню солідність машина нагадувала дитячу іграшку, просто збільшену з примхи якогось доброго чарівника.
Не гралася дівчина машинками, так само не гралася солдатиками, взагалі не бавилася у війну. Не дівчача це справа — воювати, навіть коли це лише ігрища. Та все ж таки дещо знала. Зокрема, що такі ось машини називаються пікапами. Або, як частенько кажуть знайомі її батька, пікапчиками.
Скрипнули гальма. Зупинився білий пікап. А з кабіни, з місця біля водія, не вийшов — легко вистрибнув високий засмаглий блондин. Ніби з журнальної картинки зійшов. Риси обличчя правильні, дівчата в будь-якому віці такі речі помічають. М’язи на руках не бугряться, та чоловік від того слабшим не виглядає. Навпаки: скроєний доладно, міцно, стрункий і рухливий. Темні окуляри закривають очі, стрижка коротка й акуратна. Головне — пасує до пікапчика, весь у білому. Біла сорочка з короткими рукавами дбайливо випрасувана. Білі штани з напрасованими стрілками. Туфлі теж білі, навіть трошки прибережного пилу на носаках не помічено.
Хоч був прибулець без головного убору, та й взагалі жодних опізнавальних знаків, однак Галка відчула і одразу зрозуміла — перед нею військовий. Офіцер, до того ж — морський офіцер, та ще й не молодший, навіть не середня ланка. Капітан першого рангу щонайменше.
— Здоров’я бажаю, юна леді! — сказав чоловік у білому.
— Доброго здоров’я і вам, — відповіла чемно, тут же додавши: — Тільки я не леді, мабуть.
— А хто? — щиро, зовсім не награно здивувався білий незнайомець.
— «Леді» — незвично якось звучить, — призналася дівчина. — Якщо на те пішло — хай краще вже панна буду.
— Панна? — перепитав чоловік у білому, не перестаючи дивуватися. — Ви полька?
Тепер прийшла Галчина черга дивуватися.
— Чому — полька?
— Це ж поляки кажуть на жінок і дівчат оце «панна, пані». Прошу, пані, — знаєте таке?
— В Україні теж так до жінок звертаються, — відрізала дівчина з кісками. — Хіба ж не чули?
— Та чув, звісно, чув! — незнайомець картинно відмахнувся, наче мух набридливих відганяв. — Я взагалі багато що чув, дєточка. Можу звернутися кількома мовами. Сеньйорита, мадемуазель, фройляйн, як там ще… Взагалі, скільки мов — стільки звертань. А мов я, дєточка, чув багато. Земну кулю обігнув, щоб ти знала, — тепер він перестав блазнювати, легко перейшовши на «ти».
— Ви моряк? Мандрівник?
— Ну, не зовсім мандрівник, хоча мандрую багато, коли є час і натхнення. А так я справді моряк. Адмірал Союзов Віктор Володимирович, будемо знайомі.
Він простяг Галці руку, а дівчина прикипіла до нього очима, не помічаючи її.
— Адмірал? — перепитала вона. — Справжній адмірал?
— Можеш помацати. Не розсиплюся.
Дівчина взяла простягнуту руку, потримала, розтиснула пальці.
Страус, дивлячись на це, й собі вирішив бути ввічливим птахом: клацнув дзьобом, зовсім не вороже, і підстрибнув на місці.
— А де ваш корабель? І чому ви не в формі?
— Відпустка в мене. Знаєш, хоч я і адмірал, та іноді втомлює необхідність постійно носити форму. Хочеться ось так, по простому, поговорити з людьми. А то коли бачать чоловіка в адміральській формі, — в одних язик відбирає, інші починають поводитись, як роботи. Ну, а треті заводять: що ж ви, товаришу адмірал, з країною зробили! Чому на флоті таке всяке робиться? Коли вже воєнні порядок наведуть!
Хоч не вслухалася Галка в слова Союзова аж так пильно, та не пропустила повз вуха: слово «товариш», яким адмірал себе назвав, чомусь виділив особливо. Наголосив на цьому навіть. Проте нічого страшного дівчина в тому не побачила. Бо знала — деякі офіцери звикли звертатися саме так один до одного. І не швидко, як казав не раз і не два Лановий-старший, позбавляться цієї старої звички.
— Ну, а тебе як звуть, дєточка? — поцікавився Союзов. — Чи так і величати далі — просто панна?
— Галка, — назвалася дівчина і тут-таки виправилася: — Галина.
— Ось і познайомились, Галочко. Твій птах? — кивнув на страуса.
— Мій друг, м’яко виправила дівчина. — Він нічий. Просто приїхав зі мною. І живе в мене вдома.
— Це де?
— На Полтавщині.
— Африканський страус — і раптом на Полтавщині?
— Чому вас це дивує?
— Бо я, Галочко, маю одне давнє хобі — вивчаю всяких тварин і птиць, бажано рідкісних. В тому розумінні рідкісних, що не водяться вони
