Таємниця підводного човна - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Чому лиш тобі? — спитав Богдан. — Справді, де експедиції?
— Люди забобонні в нас, — пояснив Павло. — Й потім, ви ж самі відчули на собі всю радість прогулянок біля мису Корабельний! Як ще ці пси великою зграєю на селище не налетіли, я поняття не маю. Тепер, думаю, собаки в ці краї не-скоро повернуться.
— Ближче до наших справ, — нагадав Богдан. — Ми ж завелися про те, як Футбол врятувався. Що ти там побачив у свій бінокль?
Розділ 10
У якому на полювання за підводним монстром вирушають не всі
Справді — давно пора це прояснити. Бо ходити довкола можна ще довго. А свідком Павло виявився повноцінним.
— Добре каже, — погодився Данило. — Відійшли ми від теми. Що ж там таке було в морі?
— Якби не знати всієї цієї казки про чудовиськ — теж ніби нічого особливого. Тільки ж я її знаю. А тепер і ви.
— Не тягни пса за хвіст!
— Добре.
Пава зітхнув, повернувся до моря лицем. Тепер корабельне кладовище було від нього ліворуч, місце, звідки вони прийшли сюди, — праворуч. Витягнув хлопець руку перед собою, завів трошки вправо.
— Он там був я на човні. Звідти ж погнав катер, — рука поволі посунула ліворуч, малюючи в повітрі невидиму риску. — Десь приблизно отам, — рука зависла, завмерла, — катер наче хтось розвернув. Тобто, швидше, щось розвернуло. Знизу. Так, ніби катер на щось під водою налетів. Не перекинувся, втримався, але розвернувся на сто вісімдесят градусів. Потім зліва по борту над самою поверхнею води намалювався якийсь наче контур. Пояснити не можу, сам не розумію. Кажу, як є і що бачив. Знову катер гойднувся. Страус уже на краю, біля борта. Так дивиться вниз зацікавлено. Знову гойднуло, ніби знак подавало. Ось тоді птах ваш обережно так ногою через борт. Постояв на чомусь твердому. Другу ногу поставив. Перебирав ними, але стояв міцно. Тоді те, що під водою, розвернулося й понесло на собі страуса назад, до пірса.
— А катер? — вирвалося в Богдана.
— Розвернувся, тепер уже сам. Посунув у протилежний бік. Я страуса в бінокль провів, побачив, коли він стрибнув. Не знаю, правда, як птахові це вдалося…
— Не важливо, — швидко мовила Галка.
— Це все, Паво? — поцікавився Богдан.
— Не зовсім. Ваша колотнеча на березі мене вже не цікавила. Те, що під водою, ще якийсь час можна було простежити в бінокль, там поверхня води розходилась. Такі собі сліди…
— Ось тобі й сліди на воді! — вигукнув Богдан, ляснувши Данила по спині.
— Руки пильнуй! — прикрикнув той. — Розмахався сьогодні… Куди сліди привели, помітив?
— Не до кінця, але помітив. Нічого нового. Ось там, за мисом. Храмова бухта. Якщо в нього і є якесь лігво чи щось типу того, то тільки там.
Богдан гучно ляснув долонею об долоню.
— Тоді чому стоїмо? Як нікого не знайдемо, то хоч бухту обстежимо. Не знаю, як ви, а я вже не зупинюся.
— Та бачу, бачу, — сказав Данило. — Ми заради цього сюди й приперлися. Тільки по березі. А Павло — по воді. Мета в нас, виходить, однакова. Можливості різні. У тебе човен, Паво. Проведеш?
— Тобто? — не зрозумів той.
— Провідником будеш? Давай чесно: якби міг попливти до бухти сам, ти давно б це зробив. Навіть на такому човні. Компанії тобі бракувало, скажи?
— Не боягуз я! — спохмурнів Паша.
— Ніхто й не каже, — Данько виставив перед собою долоні в мирному жесті. — Просто ми в курсі, що гуртом воно веселіше. То як, раз уже всі тут зібрались, не зупиняємось?
— Ну, добре, — стенув плечима Павло. — Взагалі-то я не проти. Тільки знову про своє… Човен, казав же вам…
— Що — човен?
— Не вліземо всі. Хіба троє. Ну, хай четверо. Але не птах, однозначно.
— Футбола лишимо на березі, — заявив Богдан категорично.
— Ти так вирішив? — взяла руки в боки Галка.
— Обставини, сонце. До чого тут я?
— А він правий, — втрутився Данило. — Човен справді не аж такий місткий. До того ж, Галко, ми на берег не зійдемо — вода кругом.
— І що, Футбик лишиться на березі сам?
— Трьом у човні затишніше, ніж чотирьом. Павло сам сказав. Кидаємо жереб чи Богдан сам, із доброї волі, лишається стерегти страуса?
Хоч згадав він Майстренка, той зовсім не образився й не обурився, Кому ж, як не Богданові, знати: після ранкової пригоди на пірсі помириться він з птахом остаточно. Не швидко і підпустить Футбол його до себе знову. Дівчина з кісками теж чудово, розуміла це. Стиснула зуби, обдала поглядом спершу Данила, потім — Богдана, заодно — й Паву з його затісним човном. Розвернулася, підійшла до страуса, обняла. птаха, поклала голову на крило.
Хотів стриматися Богдан — не зміг:
— Чоловіки виходить у море. Жінки чекають на березі, — промовив, підходячи до човна.
— Йдить ви… у море, — буркнула дівчина, не обертаючись. І чого ж, підемо!
Поки Богдан із Павлом штовхали повна в море Данило, ніби відчуваючи власну провину, хоча й не розумів, чим завинив перед Галкою, наблизився до неї, взяв легенько за плече. Дівчина, смикнувши плечем, скинула, його руку. Але Данько знову торкнувся до її плеча:
— Галко, правда… Ти Ж не гулятимеш тут. без діла. Нам треба повернутись, висадитися на берег. А раптом собаки знову наскочать? Поки Футбол тут, навряд чи ризикнуть.
— Оце ми тут, мов два опудала лишаємось, так? Дякую тобі, спасибі з китичкою!
— А ще ви наш тил, — терпляче пояснив Данило. — Сама подумай: лишиш тут Футбола самого. Ясно, без тебе нікуди птах звідси не піде. Але ж його вже раз хотіли вкрасти. Не факт, що спроби не повторять. По суті, Галко, ти охороняєш Футбика, а він, — тебе. Обоє ж ви разом прикриваєте наші тили. Так що місія в тебе дужій відповідальна. Тобто, — тут-таки поправився він, — у вас із Футбиком.
— їдьте вже, — відмахнулась вона. — Тобто… Як це називається… Йдіть, ходіть, пливіть… Господні— тепер дівчина розвернулася, витерла сльози, що все ж таки блиснули в кутиках очей. — Робіть уже що-небудь! Не стійте!
Зрадів Данило — відпустило дівчину. Все вона зрозуміла, не сердиться. Ось так, із легким серцем, підбіг він до човна, скинувши капці на бігу, забіг у воду, скочив у
