Таємниця підводного човна - Андрій Анатолійович Кокотюха
— У вас тут плавучий зоопарк? — запитала Галка, хоч це й так було очевидно.
— Це не зовсім зоопарк, дєточка, — тепер адмірал посуворішав. — Ти взагалі була колись у зоопарку?
— Аякже. Не часто, але разів зо три. Двічі до нас у містечко влітку приїздив, пересувний. Раз у Києві була, то вже восени, з класом їздили.
— Ясно. Тепер таке скажи: ти просто так заходила на територію подивитися на звірів?
— Чому просто так? Гроші платили за квитки.
— Значить, давай тепер, Галочко, підіб’ємо невеличкий підсумок. Зоопарк — це місце, де тримають звірів. І куди ти можеш зайти, купивши квиток. Сюди, на борт, ти піднялася, гм, безкоштовно. Зрозуміло, я тебе запросив, так ти можеш сказати. Але я не зробив для тебе виняток. На цю колекцію тварин може подивитися будь-хто. Так що на клітки ти не зважай, вони не завжди в них сидять.
— Тобто? Ви їх випускаєте?
— Галочко, всі, кого ти тут бачиш, — не полонені, аби їх тримати за гратами, — він витягнув із кишені штанів ключ на брелку у формі ведмежої голови. — Бач, ключ у мене. Один для всіх кліток. Універсальний. Відчинити клітки досить легко. На це тільки моя воля. А волю випустити цих звірів на волю, — тут адмірал усміхнувся, — я на березі виявляю завжди. Просто цей корабель називається «Ковчег». А те, що ти бачиш, — моя приватна колекція. Мій, як тепер кажуть, персональний проект.
Гордість вчувалася в словах адмірала Союзова. Й не тільки гордість — була в них певна пиха. Так поводяться люди, котрі хваляться дорогими іграшками: ось у мене є, а в тебе такого нема.
Не зовсім затишно стало дівчині від того. Ох, як незатишно. Хоча все ще не відчувала з боку нового знайомого жодної серйозної загрози.
Розділ 16
У якому Галці пропонують продати друга
Страус тим часом уже стрибав між клітками, зовсім забувши про Галку.
— Ви про назву не доказали, — нагадала дівчина з кісками. — Чому «Ковчег»?
— Хіба ти не допетрала досі? Це ж із біблійної легенди, не вчили?
— Де ми повинні вчити ці легенди? В школі? Нічого кумедного в цьому запитанні не було, та адмірал Союзов посмішки не стримав, і цього разу вона була глузливою. Принаймні Галці так здалося, хоча дівчина й могла помилятися.
— Я тебе навзаєм спитаю — а що, вчитися люди мусять лише в школах? Ми, дєточка, вчимося все життя. Тим паче, що таких елементарних речей, як легенда про Ноїв ковчег, не знати соромно. Якщо коротко, то, за біблійною легендою, Господь наслав на Землю величезний потоп як покарання за гріхи. Все живе могло загинути. Та була праведна людина, котра за Божим велінням збудувала великий корабель. Ось той корабель і називався ковчегом. Щоб врятувати світ, Ной узяв на борт ковчега по парі кожної тварини — самця й самицю. Звідти й пішла приказка: «Кожній тварі — по парі», чула?
— Це я чула, — кивнула Галка. — А ви, Вікторе Володимировичу, як я бачу, теж вирішили врятувати цих тварин? Для того й загнали їх у неволю?
— Іноді, Галочко, саме так і рятують живих істот! — багатозначно відповів адмірал Союзов. — Вони не розуміють, бо дикі. Бігають собі на волі, думають, так буде завжди. Власне, я теж пропоную їм свободу — звісно, в певних межах. Вони не надто від цього страждають. Пішли, познайомлю.
Вони наблизилися до кліток.
У ніс Галці вдарила суміш різких запахів, що їх не вивітрює навіть свіжий морський бриз, — так пахнуть звірі. Кліток було насправді небагато, по чотири в кожному ряду. Отже, всього вісім. Виходить, вісім пар тварин, шістнадцять звірів, проста математика.
— Ось мавпи, горили. Людиноподібні примати, — показав Союзов на ближчу до них клітку, де самець із самицею збуджено міряли колами обмежений простір. — Далі, он там, ведмеді, точніше — ведмежата. Скоро виростуть. Є вовки, лисиці, баран із вівцею, навіть, бач, двоє крокодилів у спеціальному басейні. Усі цілком здатні вжитися один із одним, навіть якщо з різних місць їх переселити в одне. Взагалі-то я проти, аби ділити звірів на вовків і крокодилів. Усі вони — фауна, всі жерти хочуть, усі звикли до виживання та природного відбору. Приживуться, не посваряться. А посваряться, перегризуться — їм же й гірше. Ну, і тепер головна проблема. Бачиш?
Адмірал провів Галку між клітками туди, де стрибав і клацав дзьобом від збудження Футбол. Аж тепер дівчина могла роздивитися те, чого не бачила досі за іншими клітками. Мешканців міні-звіринця було не шістнадцять, як порахувала вона, а лише п’ятнадцять. Окремо тут тримали самотнього страуса, і той птах теж зрадів, зустрівши одноплемінника.
— Зрозуміла? Це — страусиха, — тут же пояснив Союзов. — Пари не має. Ось чому мене дуже привабив твій друг страус. Він, бач, теж дуже тішиться. Може, лишиш свого тут? Зведемо їх разом, ковчег стане повноцінним, кожен птах пару отримає. Це ж природа, дєточка, хіба ні? Ну, довго ще Футбол за тобою отак хвостом ходитиме?
Ось і знайшлася відповідь.
Тепер глянула Галка на адмірала новими очима. Не те, щоб побачила в ньому ворога. Просто дійшло раптом, звідки такий інтерес. І що зустріч їхня насправді випадковою не була.
З відповіддю не квапилася. Знала, що скаже, просто не могла дібрати слів. Адмірал же розцінив це по-своєму, поклав Галці руку на плече.
— Слухай, якщо потрібні гроші, за цим діло не стане. Домовимось, будеш задоволена. І страус твій теж.
— Ви посадите його в клітку.
— Тільки тоді, коли ми на палубі, кажу ж тобі. Бач, він і сам, по-моєму, не проти там опинитися.
— Справді? Мені здалося, страусиха хоче на волю більше, ніж страус — за грати.
— Тобі так здається, — тепер адмірал Союзов говорив сухо. — Взагалі, ти ще занадто мала, щоб брати відповідальність за будь-яку живу істоту.
— А по-вашому, увесь цей час, поки Футбик зі мною, я за нього не відповідала?
— Це було неправильно, дєточка. Ти ще мала, рішення приймати не навчилася. Маю на увазі, правильні рішення. А правда в тому, що твоєму страусові поруч із цією самицею буде набагато краще. Він забуде тебе вже завтра, варто тільки лишити його тут. Скільки ти хочеш?
— Скільки — ЧОГО?
— Або
